Читати книгу - "Джозеф Антон"

О 9 ранку двадцять четвертого числа — 4 година ранку в Нью-Йорку! — зателефонував Робін Кук і сказав, чого, на його думку, можна досягти. «Ми одержимо ґарантію, проте фетви формально не скасовуватимуть, оскільки вони кажуть, що її тепер неможливо скасувати, бо Хомейні мертвий. В Ірані наразі начебто не помітно активізації радикалів. Це найбільше, чого ми можемо досягти. Ми вперше від них почули настільки поступливе фор-мулювання. Ось де він нарешті опинився — між молотом і ковадлом. Грошова винагорода й фетва залишаються, а Іранський уряд «відмежовується» від них і погоджується «не заохочувати нікого і не дозволяти нікому» здійснювати загрозу. Роберт Фіск в «Індепендент» написав, що в Ірані ця тема вже нікого не цікавить. А чи й справді не цікавить? За найліпшим сценарієм, Кук мав рацію, Іран щиро хотів узяти на себе зобов’язання і справді хотів уже забути про цю справу, підвівши під нею риску, а британський уряд також виграв би, якби погодився на цей крок; зрада домовленостей поставила б обидві сторони у безглузде становище. Головна загроза його життю завжди виходила від ІМРБ — Іранського міністерства з питань розвідки й безпеки, і якщо вони «скасують бойову готовність», то про це передусім мають знати містер Ранок і містер Пополудні. Після укладення угоди на високому рівні всі вважатимуть, що на цьому все і закінчилося. De facto приведе до de jure.

А за найгіршим сценарієм, супротивники угоди далі намагатимуться його вбити, тож як тільки захист буде знято, вони свого шансу не проґавлять.

Того дня о четвертій годині пополудні він зустрівся з Френсіс Д’Суса і Кармел Бедфорд в офісі «Статті 19», що в Іслінґтоні, й усі троє були дуже занепокоєні. Угода мала розпливчасту форму, нічого конкретного не пропонувала, проте якщо він не відгукнеться на неї позитивно, то всі вважатимуть його обструкціоністом, а якщо відгукнеться, то оборонна кампанія втратить свою вигідну переговорну позицію. Єдине, на що він сподівається, сказав він Френсіс і Кармел, так це на те, що довір’я до обох урядів буде прив’язаним до виконання угоди.

Утрьох вони вирушили до міністерства закордонних справ на зустріч із Дереком Фетчетом, що мала відбутися о 5:20 пополудні. Йому завжди подобався Фетчет, порядний, прямий чоловік і ось тепер він дивився йому у вічі й казав: «Угода — щира, іранці насправді хочуть цього, всі так вважають. Прошу вас вірити британському урядові. Хочу довести до вашого відома, що Ніл Кромтон і його колеги у міністерстві закордонних справ і у справах спів-дружности узгоджували це питання не один місяць і, наскільки могли, були непоступливими. Всі вони переконані в серйозності намірів Ірану». «Чому я маю вірити цьому? — запитав він Фетчета. — Якщо вони нічого не скасовують, то чому б мені не зробити висновок, що вони плетуть нісенітниці?» — «Тому що в Ірані, — сказав Фетчет, — ніхто не плете нісенітниць у справі Рушді. Політики ризикують своєю кар’єрою. Вони б цього не робили, якби не були впевнені, що мають підтримку на найвищих щаблях влади». Хатамі щойно повернувся до Тегерана із засідання Генеральної Асамблеї, на якому він заявив: «Питання Салмана Рушді цілком і повністю вирішено». Після чого в аеропорту його обіймами привітав особистий представник Хаменеї. Це вагомий сигнал.

Він запитав, а як щодо брифінгу з питань безпеки, проведеного для нього містером Ранком і містером Пополудні, на якому він дізнався, що немає жодного прогресу в послабленні загрози його життю. «Застарілі дані», — сказав Фетчет. Він запитав про «Гезболлу» у Лівані, й Фетчет відповів: «Вони не задіяні». Якийсь час він і далі ставив запитання, й раптом щось відчинилося всередині його серця, він сповнився великою надією і сказав: «Гаразд». Він сказав: «У такому разі хай живе британський уряд, дякую вам, дякую усім щиро від усього серця». На очі навернулися сльози, від сильного почуття в нього стиснулося горло. Він обійняв Френсіс і Кармел. Увімкнули телевізор — «Скай-ньюз» саме вів пряму трансляцію з Нью-Йорка, де Кук стояв пліч-о-пліч з Харразі, й вони озвучували повідомлення про закінчення фетви. Він сидів в офісі Фетчета в міністерстві закордонних справ і дивився, як британський уряд робив усе можливе, щоб урятувати йому життя. Відтак він вийшов з Дереком Фетчетом на вулицю, де на них уже чекали камери, тож він підійшов до операторів: «Здається, закінчилося». «Що це означає для вас?» — запитала мила молода жіночка з мікрофоном у руці. «Це означає все, -сказав він, ковтаючи сльози. — Це означає свободу».

Коли вже сидів в авто, зателефонував Робін Кук з Нью-Йорка, тож він подякував і йому також. Навіть поліція була зворушена. «Чудово, — сказав Боб Лоу. — Історична мить».

Удома Елізабет одразу не повірила в те, що сталося, проте поступово і вона заясніла радістю. До них саме прийшов Мартін Бейч, один із давніх друзів Елізабет по коледжу, також примчала Поліна Мелвілл, і вони обоє мали біля себе найближчих друзів, що було досить-таки доречним. Та й Зафар приїхав, дуже зворушений — таким його він ще ніколи не бачив. Відтак дзвінок за дзвінком. Стільки друзів і доброзичливців! Зателефонував Вільям Нюґор — чи не найважливіший дзвінок. Ендрю хлипав у слухавку. Він зателефонував Ґіллонові й подякував йому. Зателефонував Кларисі й подякував їй за опікування Зафаром упродовж цих довгих і тяжких років. Один за одним телефонували його приятелі. Церемонія радости, подумав він. День, якого він уже й не чекав, нарешті настав. Авжеж, це була звитяга, і тут ішлося про щось вагоміше, ніж просто про його життя. Це була боротьба за речі, що мають величезне значення, і всі вони здобули в цій боротьбі перемогу, всі разом.

Зателефонував Крістіані Аманпур і перекинувся з нею лишень кількома словами. Всім решта доведеться чекати на завтрашню прес-конференцію.

Якби він жив у казці, то міг би спати і прокинувся б уже вільною людиною, хмари розійшлися б на небі, а він з дружиною і дітьми жив би довго і щасливо.

Але він жив не в казці.

Є люди, для яких цей день не дуже радісний. Хотів би передусім згадати про сім’ю професора Гітоші Іґараші, перекладача «Сатанинських віршів» японською мовою; його вбили. Хотів би згадати про перекладача італійською мовою доктора Етторе Капріоло, який зазнав ножових поранень, але вижив; а