Читати книгу - "Джозеф Антон"

ще про знаного норвезького видавця Вільяма Нюґора, який зазнав кількох наскрізних кульових поранень у спину і цілком одужав. Не забуваймо, що це було чимось страхітливим; тому хочу також висловити своє співчуття рідним і близьким усіх тих людей, що загинули на демонстраціях, зокрема у субконтинентальній Індії. Виявилося, що в багатьох випадках вони навіть не знали, чому чи проти кого вони виходять на демонстрації, і це призвело до жахливих смертей; дуже шкодую за цими людьми і за всім тим, що сталося.

Ми всі зібралися тут, аби відзначити кінець терористичної загрози з боку уряду однієї країни громадянам інших країн, і це велика мить; ми маємо це також усвідомити. Ми спромоглися на боротьбу із загрозою, на створення стількох комітетів захисту в усьому світові, ми тримали це питання в полі свого зору не тому, що чиємусь життю загрожувала небезпека — адже світ переповнений людьми, життю яких загрожує небезпека, — а тому, що на кону стояли речі надзвичайної ваги, тут ішлося про художню літературу, ба навіть про дещо більше — про свободу уяви та всеосяжне питання свободи слова, про право людей без остраху ходити вулицями своїх країн. Багато хто з нас — не політики за покликанням — вважали за свій обов’язок стати «політичними тваринами» і вступити в боротьбу не тільки тому, що її варто було вести, позаяк це була боротьба не тільки заради мене, за порятунок моєї шкури, але тому, що тут ішлося про те, чому ми надаємо величезного значення.

Думаю, настала мить відчути не що інше, як серйозне і зважене задоволення від того, що ми відстояли один із засадничих принципів вільного суспільства.

Хотів би подякувати всім людям, які допомагали в тій боротьбі. Слід сказати, що Френсіс, Кармел і «Стаття 19», а також комітети захисту у Сполучених Штатах, Скандинавії, Голландії, Франції, Німеччині та в інших країнах відіграли дуже важливу роль. Боротьбу вели звичайні люди. Й апогеєм боротьби стали політичні перемовини, що й завершилися ось так успішно. Боротьба була успішною завдяки звичайним людям: читачам, письменникам, книготорговцям, видавцям, перекладачам і простим громадянам. Це не тільки мій день. Це — день усіх. Гадаю, нам не треба забувати, що крім питань тероризму, безпеки, захисту з боку спецслужб і витрат на неї та всього такого іншого, є ще ця фундаментальна річ, яку нам удалося оборонити, і надане нам право на її оборону стало нашим великим надбанням.

Перед представниками преси, що заповнила офіс «Статті 19», він виступав без нотаток, експромтом; також подякував Елізабет і Зафарові за їхню любов і підтримку. Його знімали на камеру, як він іде по Аппер-стрит в Іслінґтоні — іде сам, як «вільна людина», тож він підніс соромливий, боязкий кулак у повітря. Потім давав інтерв’ю. Повернувся додому, думаючи, що день минув досить таки добре, а тоді побачив в «Івнінґ стандарт», що вже чекала на нього, редакційну статтю, у якій його називали соціальним ворохобником і мерзотником. А на Бі-бі-сі й Ай-ті-ві новина висвічувалася під кутом «так і не вибачився». Ось як британські медіа подали новину. Соціальний ворохобник і мерзотник відмовився після всього цього просити вибачення за свою погану книжку.

* * *

Тієї неділі він повіз Зафара до Ексетерського університету, поїхали також Елізабет і Клариса. Коли Зафар зайшов до своєї кімнати в Лопес-холі, його обличчя перемінилося, і на ньому з’явився вираз страждання. Вони намагалися його втішити й підтримати, проте вже невдовзі треба було від’їжджати. Для Клариси настала нелегка мить. «Ми йому більше не потрібні, — сказала вона і опустила голову, щоб приховати сльози. «Потрібні, — сказав він їй. — Він нікуди не виїжджає. Він любить нас обох і завжди буде поряд. Він просто дорослішає».

Повернулися до Лондона пізно, і виявилося, що після британських телевізійних новин, поданих під кутом «так і не вибачився», в Ірані заговорили про його «образливі зауваження», а щойно призначений посол Мугаммаді поновив фетву, й іранські газети знову закликали до розправи на ним, мовляв, що тепер це зробити легше, бо він почувається в безпеці. Невже мене продали, подумав він, але також знав, що має продовжувати звільнятися від кайданів охорони навіть попри те, що його тепер легше вбити.

Два дні потому він знову був у «Шпигунському центрі», де на спільному засіданні містер Ранок і містер Пополудні представляли службу безпеки, такий собі Майкл Аксворті представляв міністерство закордонних справ, а він представляв самого себе. На його превеликий жах і містер Пополудні, і містер Ранок сказали, що вони не можуть гарантувати його безпеку ні з боку Іранських стражів революції (страхітливих пасдаранів, безжалісних «захисників» ісламської революції), ні від уповноважених убивць із ліванської «Гезболли», внаслідок чого вони відмовлялися знизити другий рівень загрози. Саме про це він розпитував Дерека Фетчета і одержав від нього тверді запевнення -Дерек Фетчет навіть сказав, що дані розвідувальних служб застарілі. Тепер стало зрозуміло, що розвідка й Скотленд-Ярд не тямили себе від гніву через настільки поквапні дії міністерства закордонних справ з укладенням угоди. Тепер до Різдва, казали вони, перевірятимуть іранську позицію, і нема жодної гарантії, що результат виявиться позитивним.

Саме в цю мить він почав кричати на Майкла Аксворті, який спітнів і погойдував усім тілом. Мені брехали, волав він, мені дали брехливу обіцянку, а міністерство закордонних справ — це кодло ошуканців і негідників. Аксфорті вийшов з кімнати, щоб зателефонувати, повернувся і сказав із гідним похвали спокоєм, що Робін Кук зателефонує йому наступного дня рівно об 11:40 ранку.

Відтак — зустріч у Скотленд-Ярді, на якій відчувалося співчутливе ставлення до його люті. Офіцер Спеціальної служби Річард Боунс, який тихо сидів під час зустрічі із розвідувальними службами десь там на задньому плані, тепер сказав: «З вами вчинили просто не по-людському. А ви все передбачали. Якщо вам знадобиться, то я свідчитиму на вашу користь». Поліція погодилася, що вони, як і раніше, надаватимуть захист аж до з’ясування ситуації. Коли ж він заспокоївся, до нього дійшло, що в Ірані після першого шоку від