Читати книгу - "Джозеф Антон"

Уранці зателефонував Робін Кук, щоб заспокоїти його, і сказав, що уряд обов’язково домагатиметься виконання домовлености щодо вирішення цієї проблеми. «Трохи розчарований аналізом, наданим вам спецслужбами, -сказав він. — Я щойно подав запит на отримання звіту від Шенгенської інформаційної системи». Кук погодився з ним, що позитивний результат може, повинен і таки надійде вже до Різдва, себто за три місяці.

Однак мине ще три роки, й тільки тоді містер Ранок і містер Пополудні почнуть розповідати йому дещо веселіші речі.

Потужна зворотна реакція на декларацію Кука-Харразі набирали сили. Половина іранського меджлісу підписала петицію з вимогою виконати фетву. Загадкова нова група «радикальних студентів» пропонували за його голову 190 000 фунтів стерлінгів. (Зрештою, це виявилося помилковою інформацією; насправді вони пропонували 19 000 фунтів стерлінгів.) Хордад боньяд, або ж фундація, очолювана Санаї Щедрим, збільшила винагороду ще на 300 000 доларів. До міністерства закордонних справ викликали повіреного в справах Ірану Ансарі і вручили йому ноту протесту уряду Великобританії; він переклав вину за непорозуміння на британські мас-медіа, а також на заяви британських урядовців і самого Рушді, які й спровокували «великий тиск на міністерство закордонних справ у Тегерані, яке не чекало аж такого розголосу». Проте він підтвердив відданість Ірану нью-йорк-ській угоді. Хай би що це означало.

Клариса тривожилася. Двоє чоловіків «з мусульманською зовнішністю» приходили до будинку й питали про Зафара, та він, зрозуміло, в Ексетері. Вона вважала, що це у зв’язку із внесенням його прізвища до списків виборців.

Зателефонував Алан Еванс, один із керівників «Бритіш еарвейз», якому доручили зв’язатися з ним і повідомити, що «БЕ» вже «на шляху до змін», і щойно вирішиться кілька «відносно незначних» питань, вони ухвалять позитивне рішення. «За кілька тижнів». Так і сталося. Кілька тижнів потому, після дев’яти з половиною років заборони літати національним перевізником, його знову ласкаво запрошували на борт літаків.

Відбулася прем’єра вистави «Гарун і море оповідок» — чудова постановка, коли казкова атмосфера створювалася мінімальними засобами; море — майорінням шовкових шарфів, тоді ж бо як актори весь час показували якісь фокуси й грали свою роль; під час кульмінаційної миті, коли Гарун знаходить джерело всіх оповідок, на обличчях публіки заграли відблиски смолоскипа, і виявилося, що глядачі і є цим неоціненним джерелом. Так само, як і з підписуванням книжок у Гемстеді, коли комісар Гавлі здійняв стільки галасу, ніхто не проводив ніяких демонстрацій, не було жодних непорозумінь із безпекою. А був хороший вечір у театрі.

Він надіслав рукопис «Землі під її ногами» Боно, аби він висловив свою критичну думку щодо роману і вказав на очевидні, з погляду музичної індустрії, грубі помилки, які потребують виправлення. Сталося геть неочікуване. Зателефонував Боно і сказав, що він узяв кілька віршів з тексту «Землі під її ногами» і написав «кілька мелодій». «Одна з них дуже гарна, — сказав він. — Із заголовного треку до книжки. Це одна з найкращих речей, які ми коли-небудь створювали». Він усміхнувся. Він і не знав, що романи мають заголовні треки, але так, він знає, про яку пісню каже Боно. «Все життя я її обожнював, / Її золотий голос, пульсування її краси». Боно запрошував його до Дубліна послухати ту пісню. Роман був про проникну межову грань між уявним і реальним світом, і ось одна із його уявних пісень перетнула межову грань і стала реальною піснею. Кілька тижнів потому він таки поїхав до Ірландії, і у Пола Макґіннесса в Аннамо, графство Віклоу, Боно повів його до свого авто й поставив для нього пробний диск. Авдіосистема в автомобілі Боно була далеко не такою як авдіосистеми в інших автомобілях. Він мав надзвичайно потужну авдіосистему. Боно тричі ставив пісню. Вона сподобалася йому з першого разу. Нітрохи не скидалася на мелодію, яку він собі уявляв, але була баладою, що легко запам’ятовувалася, а «U-2» вміли робити балади, що легко запам’ятовуються. Він сказав, що йому подобається пісня, проте Боно поставив її ще раз і ще раз, аби переконатися, що він каже це не просто так, знічев’я; коли ж переконався, то запропонував: «Ходімо в будинок і поставимо її ще для них».

Індія оголосила про зняття заборони на його в’їзд. Це повідомили у шестигодинних новинах Бі-бі-сі. Віджей Шанкардасс тріумфував. «Дуже скоро, — казав він, — ти матимеш візу». Після почутого смуток спочатку змагав радість. «Ніколи не думав, — написав він у своєму щоденнику, — що очікуватиму на поїздку до Індії без приємних почуттів, але саме так і сталося. Я майже вжахнувся. Та все одно поїду. Я поїду, щоб відвоювати собі право на поїздки. Мушу підтримувати зв’язок заради своїх синів. Аби я міг показати їм, що я любив і що належить їм по праву». Саме уряд індуїстської націоналістичної партії «Бгаратія джаната» надав йому дозвіл на в’їзд до Індії, тому неодмінно пошириться чутка, буцімто видача йому візи — це антимусульманський акт, однак йому не хотілося брати на себе роль демона, якого з нього намагалися зробити. Він людина, яка все ще любить свою батьківщину, незважаючи на довге заслання і заборону його книжки. Він — письменник, для якого Індія стала найбільшим джерелом натхнення, й він обов’язково візьме п’ятирічну візу, якщо йому таку запропонують.

Колишній меланхолійний настрій розвіявся. Він радісно, схвильовано говорив про повернення до Індії на обіді у товаристві письменників, з якими він брав участь у літературному доброчинному заході, організованому Джуліаном Барнсом. Луї де Барньєр узявся повчати свого схвильованого, щасливого колегу і радив за жодних обставин не їхати туди, бо своїм приїздом він завдасть індійським мусульманам болісної образи. Відтак де Барньєр заходився читати коротку лекцію з історії індуїстсько-мусульманської політики, і це письменникові, чиє всеньке творче й інтелектуальне життя було пов’язане саме з цією темою і який, мабуть, знав про це трохи більше, ніж автор роману, який так славно спотворив історію грецького комуністичного опору у Другій світовій війні під час італійського вторгнення на острів Кефалонія. Він підійшов найближче, ніж будь-коли, до тієї риски, щоб зацідити іншому письменникові в ніс.

Гелен Філдинґ, що також сиділа в товаристві за столом, побачивши його налиті кров’ю очі, схопилася на ноги, весело усміхаючись. «Гаразд! Надзвичайно хороший вечір. Просто чудовий. Але все, мушу йти!» — вигукнула вона, і це врятувало становище, дозволивши йому також підвестися, вибачитися і піти, тож ніс містера де Бараньєра залишився цілісінький.