Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

На цьому тлі особливо яскраво виглядає ухвала уряду Мартоса 28 серпня 1919 р. про заснування концентраційних таборів для «інтернованих польських полонених Галицької армії та більшовицьких полонених».

Не забували і про ідейно-політичне наповнення державного життя. Серед останніх заходів на цьому герці — ухвали про вилучення «з ужитку на Вкраїні шкільних підручників, вороже або тенденційно освітлюючих Україну і українську національно-державну справу» (9 серпня), про «пересунення Рівненської скарбниці з третьої до другої ранги» (15 квітня), а також святкування 1 травня «по всіх інституціях, підприємствах та школах» та річницю оголошення І Універсалу УЦР — 29 червня (бюджет свята в Кам’янці-Подільському — 200 000 грн)[679].

Петлюра «змінює» політичну орієнтацію

12 серпня в умовах військової поразки та фактичного державного розвалу уряд фактично відкинув «трудовий принцип» — «фундамент» усього політичного устрою «другої» УНР.

РНМ видала чергову Декларацію, яка цього разу «сповіщала про свій твердий та неухильний намір довести діло закріплення народного демократичного ладу на Україні до успішного кінця. Правительство, — читаємо в декларації, — виробляє проекти законів про вибори в парламент з правами Установчих Зборів і про утворення реформованих органів управління (самоврядування на місцях на основі всенародного, безпосереднього, рівного, тайного і пропорційного виборчого права»[680].

Практично це символізувало намір Петлюри та його прихільників «суттєво» скорегувати «магістральний шлях державотворення» «в напрямі загальноприйнятих демократичних цінностей, парламентаризму». Тут була тільки одна проблема: «у Директорії, на практиці, демократичні методи реалізації державно-владних повноважень не спрацьовували»[681].

За документом проглядалася консолідована позиція опозиційної до ліво-націонал-соціалістичної Директорії та уряду української «правиці». Партії хліборобів, селянська соціалістична, самостійників-соціалістів, соціалістів-федералістів та народних республіканців згуртувалися в Національно-Державний Союз. Принципова вимога — «зазначення ясного принципу парляментаризму і повної консолідації всіх творчих сил від верху й до низу».

УСДРП запропонувала негайно ввести до складу уряду представників опозиції. УПСР виступила проти, запропонувавши встановити диктатуру двох партій. «Після взаємних переговорів і дискусій, — пригадував Мазепа, — есери погодилися на видання урядової деклярації щодо зміни “трудового принципу” на парламентський», «залишивши за собою право агітації за трудовий принцип»[682].

За місяць, 17 вересня, Петлюра звернувся з відозвою до населення, яку, за конкретних обставин часу та місця навряд чи хтось міг прочитати. В ній було викладено головні принципи очолюваного ним режиму: відмова від «трудового принципу», намір запровадити загальне, рівне, таємне, безпосереднє, пропорційне виборче право. Голова Директорії обіцяв:

— неухильно обстоювати самостійність і незалежність УНР,

— передачу «земель казенних і всіх великих власників без викупу до рук селянства»,

— запровадження «цілковитого забезпечення робітничої кляси, як того вимагають інтереси самих робітників та інтереси республіки», 8-годинного робочого дня та страхування робітників,

— «мир та добре співжиття зі всіма народами світу» та «зав’язання з ними торговельних зносин».

Петлюра запевняв: «Щоб остаточно збудувати і завершити будівлю Української Держави, Уряд Республіки при першій змозі скличе Велику Державну Раду, яка прозветься українським Парляментом з установчими функціями, до складу якого увійдуть представники найширших кіл українського громадянства. Цей парлямент, а не хтось інший, розв’яже справу нашого державного устрою і дасть нарешті спокій, лад і силу Державі».

Документ також інформував тих, хто мав змогу його прочитати, що «Верховний Уряд Республіки, Директорія» під головуванням самого Симона Васильовича віднині складається лише з нього, Швеця та Макаренка. Рівно ж доводив до відома про призначення нового уряду на чолі з Мазепою[683]. Той, в свою чергу, заходився визначати принципи державного устрою УНР — і це через півроку після її проголошення!

Рада Народних Міністрів. Уряд Мазепи

Упродовж другої половини 1919 р. цей склад уряду відбув як мінімум 100 засідань (перше — 29 серпня, передостаннє — 16 листопада, останнє — 29 грудня), розглянувши на них 325 питань, тобто середня продуктивність одного засідання становила аж 3,5 питання.

Характерна особливість діяльності цього кабінету — діяльність навіть не в екстремальних, а в надекстремальних умовах. Сам Головний отаман описав їх в одному реченні: «Якраз тепер на міжнародному суді розв’язується справа — бути чи не бути нашому державному незалежному життю».

Дарма казати — ніякого суду як такого не було, а сама справа націонал-соціалістичної УНР була програна задовго до початку антигетьманського повстання. Попри те, керівники УНР (в даному випадку — Петлюра, Швець, Макаренко та керуючий справами Директорії Микола Миронович) сформулювали новому урядові його величні завдання у таких словах: «наріжним каменем в основу нашого державного будівництва» повинно бути запровадження«щиро народного парламентаризму, консолідація творчих сил українського громадянства без ріжниці національностей, стоячих на ґрунті нашої державності, переведен­ня в життя намічених соціально-економічних реформ і прямування довести Республіку нашу до мирного співжиття зо всіма народами світу»[684].

На фото (зліва на право): Ф. Швець, ад’ютант Голови Директорії Ф. Крушинський, С. Петлюра, перекладач (прізвище невідоме), керуючий справами Директорії М. Миронович, невідомі. Джерело: https://uinp.gov.ua

Дарма казати — жодне з цих завдань не могло бути реалізоване ані теоретично, ані практично. Наприклад, через відсутність в народі будь-якого авторитету як провідників, так і режиму як такого.

А проте діяльність уряду Мазепи розгорталася у крайньому ­поспіху, в умовах перманентних евакуацій та реорганізацій. Характерна особливість — усталена практика розробки документів за принципом «сьогодні» — «на завтра»[685]. Ані їхня кількість, ані їхня якість, урешті, ніякого практичного значення не мали — уряд Мазепи, як і уряди його поперед­ників, — це уряди потяга, який безупинно переміщався вздовж залізничної колії Київ—Фастів—Козятин—Вінниця—Жмеринка—Проскурів—Ярмолинці—Кам’янець-Подільський.

Далі їхати потягом не було куди і не було як: на території колишньої Австро-Угорської імперії, яка починалася за Дністром, стандарт залізничної колії був іншим, ніж на російській Південно-Західній залізниці.

Після відставки Мартоса «через перевтому» уряд зненацька вирішив розібратися зі станом державних фінансів, ухваливши, що «таємні видатки, які ріжні відомства провадять з військового фонду й інших джерел, підлягатимуть ревізії Державного контролю УНР» (1 вересня).

З цього випливає, що всі попередні уряди УНР мали в своєму розпорядженні таємні фонди невідомого походження, якими їхні керівники розпоряджалися на власний розсуд і без будь-якого контролю. Немає потреби вказувати, що це рішення було радикально компенсовано його не­ухильним та послідовним невиконанням.

Іван Боберський (1873—1947 рр.), «організатор, фундатор,  теоретик і практик української національної фізичної культури». Суспільне надбання

Намагався уряд Мазепи і самореорганізуватися та самовдосконалитися шляхом суворого «приєднання» морського міністерства до військового (29 серпня), скасування міністерства у справах Галичини (12 вересня), перейменування міністерства культів у міністерство ісповідань (18 вересня). Не можна оминути увагою і таке, скажемо, прямо, екзотичне рішення, як «внесення кандидатури заступника міністра освіти професора Івана Боберського на посаду фахівця по фізичному вихованню з 11 вересня» (23 жовтня).

Здійснили були і спробу запровадити нову форму державного устрою, ухваливши розробити впродовж 3 діб (!!!) законопроект про скликання передпарламенту (12 вересня). Ця «справа <...> була негайно поставлена на порядок денний. Міністерству внутрішніх справ, — писав Мазепа, — уряд доручив спішно виготовити відповідний проєкт закону. В основу проєкту мала бути покладена постанова наради членів Трудового Конгресу,