Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

У постанові наради говорилося, що треба негайно скликати передпарламент для «сконсолідування всіх творчих сил Української Народної Республіки та управильнення планомірного будівництва держави». Нарада домагалася, щоб передпарламент «був тілом тимчасово-законодавчим і контрольним та з’єднав у собі без виїмку всі верстви нашої суспільности, які стоять на ґрунті української державности». «Президія і комісії Трудового Конгресу мали ввійти в передпарламент як рівноправні його члени. Передпарламент мав існувати до скликання Парламенту або сесії Трудового Конгресу».

Після листопадової катастрофи, роз’яснював прем’єр, «всі українські політичні групи домагалися реорганізації проводу». Так звана «права опозиція» та верхівка УПСР обстоювали «негайну ліквідацію Директорії і встановлення замісць неї Ради Республіки» (есери) або «Начальника УНР (праві групи)».

Натомість лідери УСДРП, отже, і сам Мазепа, «пропонували до часу скликання передпарламенту не касувати Директорії, а лише обмежити її компетенцію на користь кабінету міністрів. В такому дусі був уложений проєкт “Тимчасового закону”, до обговорення якого члени уряду зараз же приступили»[686].

Передпарламент: хронологія

26 жовтня, в неділю, на черговій Державній нараді[687] Головний отаман вперше публічно повідомив про необхідність переходу УНР до парламентської системи управління:

«Наш уряд твердо стоїть на ґрунті останньої деклярації про заведення парляментаризму на широких демократичних підставах. Події на фронті поки що не дають перевести цей державний лозунг в життя. Щоби все ж таки хоч у невеликій частині підготовити ґрунт для нормальної парляментарної діяльності, — говорив Петлюра, — наш уряд скликав отсю першу Державну нараду... Доки не виясниться остаточно наше стратегічно-політичне становище і не дасть змоги урядові скликать парлямент чи передпарлямент, Державна нарада не раз ще матиме нагоду зустрінутися з Верховною Владою і урядом для обміркування питань, про які бажано мати авторитет ширшої громадської опінії»[688].

І. Лизанівський (1892—1934 рр.), керівник управління преси й інформації, держсекретар в уряді Б. Мартоса (у квітені—серпні 1919 р.). Суспільне надбання

За два місяці, у третій декаді грудня в Хмільнику зібралися опоненти нового політичного проекту — лідери УПСР в «порозумінні з представниками Галицької армії». Обрали так звану «Раду Республіки» у складі 12 осіб на чолі з Іваном Лизанівським. Оскільки на збіговиську були присутні аж 18 осіб, «обирали самі себе».

Мета, поставлена перед Радою Республіки, формулювалася просто: «проголосити свою радянську владу на Україні, а тоді разом з іншими українськими радянцями почати будувати свою незалежну радянську Республіку». З цим і прийшли до голови уряду. Після перемовин ухвалили цілком інше:

— «в найближчому часі скликати передпарламент, перед яким Директорія і уряд мають скласти свої повноваження»,

— «Раду Республіки перетворити в комісію при уряді для виготовлення законопроекту про скликання передпарламенту»,

— «призначити І. Макуха керуючим міністерством внутрішніх справ», «Сумневича — керуючим міністерством фінансів та народного господарства».

29 грудня 1919 р. на засіданні РНМ «для негайної підготовчої роботи в справі скликання передпарламенту назначити комісію по виробленню статуту Ради Республіки і переведення виборів до неї, в склад якої входять представники від С. Р.: Данило Сухенко, С. Д.: Панас Феденко, Радикалів: Микола Балицький, С. С.: Олекса Щадилів» — до того та після того нікому не відомі діячі без юридичної освіти. А навіщо?

Проект передали для погодження лідерам УПСР. Останні заявили: домагаються скасування Директорії взагалі, але погоджуються з тим, що до скликання передпарламенту вона залишається «для репрезентації верхов­ної влади». Есери також висунули вимогу негайно позбавити повноважень Швеця та Макаренка.

За місяць, в неділю 29 січня 1920 р., ЦК УСДРП, в свою чергу, вирішив: політичною програмою уряду повинно надалі залишатися скликання передпарламенту, «перед яким уряд і Директорія здають звіт з своєї діяльності і складають свої уповноваження», а «для унормування загального управління негайно видається окремий закон, в якому точно означується компетенція Директорії як верховної влади». У документі, який складався з 4-х пунктів, ішлося:

— «1. Після відновлення урядового центру негайно, одначе не пізніше як 1 травня 1920 р., скликається передпарламент — “Державна Народня Рада”, яка встановляє тимчасову форму державного устрою і порядок законодавства на час до скликання постійного законодатного органу.

— 2. До скликання передпарламенту Директорія здійснює свою владу виключно через раду і кабінет міністрів.

— 3. Верховне представництво військ УНР належить голові Директорії, як Головному отаманові. Для командування армією призначається Головним отаманом, на предложення голови ради міністрів і військового міністра, головнокомандуючий армією, що фактично керує військом на підставі загальних вказівок верховного головнокомандуючого, якому безпосередньо підлягає.

— 4. Для координації фронту і тилу утворюється в місці перебування штабу головнокомандуючого військова рада на чолі з головнокомандуючим армією в складі членів: військового міністра або його заступника, начальника штабу головнокомандуючого армією, представника від Головного отамана та одного від кабінету міністрів».

Іншими словами, пропонувалося запровадити колективний орган військової диктатури, якому і передати всю повнота влади в тому, що залишалося від УНР.

Вже на другий день — 30 січня — створена невідомо коли і на якій підставі комісія під головуванням Андрія Лівицького подала проект «Тимчасового закону про державний устрій і порядок законодавства». Процес пішов...

Директорія, уряд Мазепи і становище на фронті

Усі ці маневри націонал-соціалістичних політиканів допомагали мало. Сказати прямо — не допомагали зовсім.

Фронт розвалювався на очах. 3 вересня уряд хіба заслухав інформацію в. о. військового міністра про умови капітуляції «на польському фронті». Поразку намагалися компенсувати шляхом асигнування 400 тис. грн «військового фонду» на представництво військовому міністру, видачі 412 млн 700 тис. грн «по сміті управи по ремонту армії», оголошення «мобілізації урядовців центральних установ (крім міністрів, їх заступників, директорів департаментів та членів ради міністра», приєднання до постанов Гаазької конференції 1907 р. «Про закони та звичаї сухопутної війни» тощо.

Політика уряду Мазепи, сказати прямо, була цілком шизофренічною. Наприклад: 2 та 4 вересня міністри затвердили відозву уряду УНР до народу, в якій запевняли, що «українське командування вживає заходів стратегічного порозуміння з Денікіним та з усіма силами, які активно борються проти більшовиків», але ці «заходи не мали успіху», бо «командування частин добровольчої армії заявило, що українські війська <...> з большевиками».

Пожалілися на Денікіна і «державам світу», що їх намагалися переконати в тому, що «тільки розумне стратегічне порозуміння зо всіма силами, що активно борються з большевиками, доведе до остаточної перемоги і повної ліквідації російських комуністів»[689].

Одна з причин таких хитань з однієї крайності до іншої — безвихідь, у яку завела вітчизняних націонал-соціалістів їхня авантюрна політика. Час було безнадійно втрачено. Йшлося тільки про тривалість агонії.

Перед українською армією, рештки якої зосереджувалися в районі Любара, залишалося два варіанти дій. Перший — продовжити збройну боротьбу. Другий — капітулювати.

Вибір був такий: або перед більшовиками, або перед Добровольчою армією, або перед поляками.

22 вересня розпочався наступ Добровольчої та Червоної армій. 40 тисячам голих, босих і майже беззбройних українських вояків протистояло, з одного боку, щонайменше 40 тис. добре озброєних «добровольців», а з другого — понад 20 тис. червоноармійців[690].

Але українська армія гинула не від куль. На смерть її прирікла епідемія тифу: в строю залишалося від 4 до 10 тис. вояків, «у сотнях залишалося від 5 до 10 бійців, а полки доходили до 50—60 багнетів»[691].

Уряд