Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сповідь 📚 - Українською

Читати книгу - "Сповідь"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сповідь" автора Жан-Жак Руссо. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 186 187 188 ... 235
Перейти на сторінку:
замку Монморансі своєю вірною, ласкавою вдачею і тією прихильністю, яку ми почували один до одного. Але через свою легкодухість я змінив його кличку на Турка, ніби не існувало сотень собак, яких звали Маркізом, і жоден маркіз на це не ображався. Маркіз де Вільруа, дізнавшись про те, що я змінив кличку собаки, так чіплявся до мене з цим, що я змушений був розповісти за столом про свій вчинок. У цій історії для титулу герцога було образливим не так те, що я дав кличку псові, як те, що я її змінив. На лихо, там сиділо кілька герцогів: герцог Люксембурзький, його син, та й сам маркіз де Вільруа також мав ним стати і тепер став; він злорадно тішився, бачачи, що я загнався на слизьке і яке це справило враження. Кажуть, наступного дня пані де Люксембурґ дуже сварила його за це; коли це правда, можна собі уявити, як це поліпшило мої стосунки з маркізом.

Єдиною підтримкою проти всього цього як у Люксембурзькому палаці, так і в Тампле був для мене тільки кавалер де Лоренці, який заявляв, що він вважає себе моїм другом. Але ще більшою мірою він був другом д’Аламбера і завдяки йому славився серед жінок як великий геометр. До того ж де Лоренці був прислужником чи, точніше, догідником графині де Буффлер, великої приятельки д’Аламбера, і кавалер де Лоренці існував тільки нею і думав тільки про неї.

Отже, я не тільки не знаходив ніякої підтримки, зважаючи на моє невміння триматись при пані де Люксембурґ, але й усе оточення, здавалося, сприяло тому, щоб шкодити мені в її думці. Проте, крім того, що вона захотіла взяти на себе клопоти щодо видання «Еміля», вона дала мені в той самий час ще один доказ своєї прихильності і доброзичливості, який змусив мене думати, що вона хоч і нудьгує зі мною, але почуває й далі до мене дружбу, яку не раз обіцяла берегти все життя.

Як тільки я повірив, що можу покладатися на таку приязнь, я почав з того, що розважив душу, зізнавшись їй у всіх своїх вадах. Адже я тримався з друзями непорушного правила показувати їм себе таким, який я є, не кращим і не гіршим. Я розповів про свій зв’язок з Терезою і про всі його наслідки, не змовчавши і про те, як розпорядився своїми дітьми. Вона прийняла мою сповідь дуже поблажливо, аж занадто, позбавивши мене осуду, на який я заслужив. Але найбільше мене розчулило її ласкаве поводження з Терезою: вона нерідко робила їй маленькі подарунки, присилала по неї, вмовляла приходити частіше, приймала її в замку дуже привітно і часто цілувала при всіх. Бідолашна Тереза аж нетямилася з радощів і вдячності, і, звичайно, я поділяв її почуття. Дружня прихильність пана і пані де Люксембурґ до моєї подруги зворушувала мене ще більше, ніж їхня прихильність до мене особисто.

Досить довго все залишалося в такому стані, але нарешті пані маршалова простерла свою доброту до того, що захотіла взяти з виховного будинку одного з моїх дітей. Вона знала, що я велів покласти мітку в пелюшки старшого хлопчика, зажадала у мене дублікат цієї мітки, і я дав його. Вона відправила Ля Роша, свого довіреного камердинера, на пошуки дитини. Але він нічого не знайшов, хоча з того часу минуло не більше дванадцяти чи чотирнадцяти років. Якби списки виховного будинку велися правильно і якби пошукали як слід, мітка мала б відшукатися. Хай там як, я був менш засмучений цією невдачею, ніж це було б, якби я стежив за долею сина з самого його народження. А якби в результаті пошуків мені видали яку-небудь дитину за мою, сумніви в тому, чи справді це вона, чи не підмінили її іншою, змусили б моє серце стискатися від невідомості, і я не натішився б справжнім, природним почуттям батьківства в усій його чарівності: адже воно потребує, принаймні в період дитинства, підтримки з боку звички. Тривала розлука з дитиною, якої ще не знаєш, ослабляє, притупляє і, врешті-решт, знищує батьківське і материнське почуття. Ніколи так не полюбиш дитину, яку віддали на виховання годувальниці, як ту, що росте у тебе на очах. Ця думка може пом’якшити наслідки моєї провини, зате підсилює її саму.

Тут не зайвим буде зауважити, що за посередництва Терези цей самий Ля Рош познайомився з пані Ле Вассер, яку Ґрімм тримав і далі в Дейлі, неподалік від Шеврета і зовсім близько від Монморансі. Після мого від’їзду саме через Ля Роша я передавав цій жінці гроші, які не припиняв їй надсилати; думаю, він також відносив їй подарунки від герцогині, відтак скаржитися їй не було жодних підстав, хоч вона і скаржилася постійно. Що стосується Ґрімма, то я говорив про нього з пані де Люксембурґ тільки проти своєї волі, тому що уникаю говорити про людей, яких змушений ненавидіти; але вона кілька разів заводила мову про нього, не висловлюючи своєї думки і жодного разу не давши мені зрозуміти, знайома вона з цією людиною чи ні. Так таїтися з людьми, яких любиш і які самі з нами відверті, не в моїх правилах, особливо коли справа стосується їх самих, відтоді я нерідко згадував про обережність пані маршалової, але лише після того, як інші події змусили мене мимоволі подумати про це.

Передавши «Еміля» пані де Люксембурґ, я довгий час нічого не чув про його долю, поки нарешті дізнався, що в Парижі підписано угоду з книговидавцем Дюшеном, який у свою чергу уклав контракт з амстердамським видавцем Неольмом. Пані де Люксембурґ надіслала мені обидва примірники мого договору з Дюшеном, щоб я їх підписав. Я побачив, що почерк, яким вони написані, той самий, що й у листах пана де Мальзерба до мене. Певний, що договір складено з відома і згоди цього сановника, я охоче підписав його. Дюшен зобов’язався видати мені за цей рукопис шість тисяч франків, з них половину готівкою, і, здається, сто чи двісті авторських примірників. Підписавши обидва примірники договору, я відіслав їх назад пані де Люксембурґ на її прохання. Один вона передала Дюшену, а другий, замість того щоб повернути мені, залишила у себе, і відтоді я більше ніколи його не бачив.

Знайомство з паном і пані де Люксембурґ на деякий час відвернуло мене від мого задуму переїхати до провінції, але я не відмовився від нього. Навіть тоді, коли пані маршалова була до мене найбільш доброзичлива, я завжди відчував,

1 ... 186 187 188 ... 235
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь"