Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

Опинившись у коридорі, Ребекка підійшла до першої кращої служанки, запитала щось, а тоді вирушила у чітко встановленому напрямку.

Дівчина проминула вишуканий коридор, прикрашений сапфірами та дорогими картинами й пройшла у менш оздоблену частину палацу. Стіни тут мали набагато простіший вигляд, а під ногами була просто плитка без вишуканих килимів чи ковролінів. Чим далі Бек віддалялася від середини палацу, тим таємничішими здавались коридори. В якийсь момент дівчина зловила себе на думці, що служанка обманула її і вказала на невірний шлях, але якраз в цю мить дівчина натрапила на спуск у підземелля, над входом у яке висіли старі пошарпані залізні букви, формуючи напис «В’язниця».

І тільки вона захотіла проникнути всередину, як шлях їй перегородили два схрещені списи і витріщилися два солдати у кольчугах і темно-синіх костюмах, в яких зазвичай ходили воїни Сапфірового очарування.

Відступивши назад, Бек обвела очима спершу одного, а тоді іншого. Виглядали вони так, наче не мали жодного наміру пропускати незвану гостю.

Тоді дівчина вирішила зімпровізувати:

― Я… я вірна служанка Багряного провісника і я прийшла по його наказу…

Солдати тут же перезирнулися, на обличчях їх пробіглося щось подібне на прихований сміх.

Один із них перевів погляд на Бек:

― Ми діємо тільки по наказу її величності Сапфірового очарування. Усі накази спершу узгоджуйте із нею.

Бек не розгубилася. Зробивши якомога правдоподібніше обличчя, вона пробелькотіла, розводячи руками і дивлячись то на одного, то на іншого:

― А-але… ми вже узгодили! Точніше, його величність…

― Нісенітниця, ― відрубав охоронець. І, хоч він говорив строгим голосом, очі його свідчили зовсім про інше… десь в глибині душі він явно придушував бажання розсміятися…

Тоді прозвучав голос його напарника, настільки сповнений іронії, що Бек спершу навіть не наважилась перевести на нього погляд:

― Ти зовсім не служанка… ти і його величність Багряний провісник…

― А-а-а-а-а!! ― тут же закричала Ребекка, закриваючи вуха руками.

В голові зазвучало: «І звідки вони тільки дізналися???»

― Ха-ха-ха-ха-ха! ― взялися реготати солдати.

― Не смі-ійтеся! Тут нічого смішного! І взагалі! ― заверещала дівчина. ― Звідки вам знати, що це правда?! Я нічого не підтверджувала!

Ледь приборкавши приступ сміху, один із солдатів промовив:

― Он як, а нам здається, що все було якраз навпаки! Це ми нічого не говорили, а ти сама себе щойно спалила! Скажи, ― звернувся він до свого напарника, а той тут же зареготав.

Бек знадобилося кілька секунд, аби втямити, що вони мають на увазі. А коли до неї все ж дійшло, дівчина обурено протягнула:

― Так нечесно! Це… це махінація! ― витягнувши вперед руку із виставленим вказівним пальцем, вона ткнула ним спершу в одного, а тоді в іншого солдата, відчеканюючи: ― Ви… ви просто нахаби!

В той же час за стіною стояв Мін Чжень. Склавши руки на грудях, він усміхнувся, видаючи ледь чутний смішок.

― Так ви мене пропустите, чи як?! ― роздратувалась тоді Ребекка. ― Мого друга несправедливо тримають усередині! Я мала б просити вас випустити його, але для початку дайте хоч поговорити, якщо не довіряєте!

Солдати забрали списи.

― Ну, проходь вже, проходь…

― …дівчино демона… ― закінчив за нього напарник.

― Хе-хе-хе…

Пройшовши мимо них, Бек різко розвернулася, обводячи обох максимально строгим поглядом. А солдати вдали, наче нічого не говорили, повідвертавши голови в сторони і прикидаючись, що роздивляються стіни і стелю.

«От же ж нахаби!» ― пролунало в голові інфеністки. Розвернувшись, вона пройшла до камер, у яких зовсім не було в’язнів. Освітлення в тюрмі було тьмяним і забезпечувалось однією люстрою зі свічками, котра, похитуючись, висіла на низькій стелі. Стіни в’язниці мали темно-зелений відтінок і були вкриті пліснявою. Її противний запах одразу ринув в ніс, викликаючи дике бажання чимскоріше звідси звалити.

Як тільки Бек ступила в ряди між тюремними камерами, із одної з них, в самому кінці, показалась пара рук. Вони не були заковані у кайдани, але виглядали так, наче в’язня тримали тут уже досить довго.

Зірвавшись з місця, Ребекка закричала, підбігаючи до камери:

― Хантере!

Із затінку ґратів показалася голова Джуліана із розпатланим волоссям. Він тут же схопив руками ґрати і розплився в здивованій посмішці:

― Ти ба, Баранчик Сью! Таки не забула, що я ще існую!..

― Хантере! ― скрикнула Ребекка, кидаючись до ґратів і хапаючись за них руками.

Та в ту ж мить Джуліан примкнув до них усім своїм тілом і, скидаючись на божевільного в’язня, прохрипів, дивлячись спідлоба своїми великими синіми очима:

― Ти побійся… раптом я озвірію і кинусь на тебе…

Могло здатись, що Бек на мить злякалась, але в наступну мить її худорлява ручка скошлатила волосся на голові Джуліана ще більше, а з уст долинуло докірливе: