Читати книгу - "Коли курява спаде"

Я запитав літописця, чи потрібно проклинати це поселення. Він відповів, що далеко не всі люди, які побували в цьому поселенні, почали гнити тілами. Він ще додав, що гнитимуть ті, хто не сумісний із цим поселенням.

Колишній монах, а тепер літописець Вангбо Єшей також казав, що коли десь щось відгниває, тоді на тому місці виростає щось нове.

Червоні китайці перемогли білих китайців.

Тоді переможені білі китайці потекли невпинним потоком у наші землі.

Спочатку вони зверхньо поставилися до нас — вирішили здобути зерно й м'ясо за допомогою рушниць. Я надав їм ці речі. Наївшись, вони забажали горілки й жінок. Ці дві речі в поселенні теж були. Однак у них не було грошей, тож вони прийшли до мене по срібло. Тоді вони нарешті дізналися, що ми вже давно і добре озброєні. Насамкінець вони вимушені були обміняти свої рушниці на срібло, а потім це срібло обміняти на горілку й дівчат. Вони потоками текли в будинок розпусти — це місце, яке поширює сифіліс. Ці люди завжди галасували й завжди залишали величезні сліди на снігу. Відколи вони з’явилися, навіть голодним собакам не лишилося місця, де можна було б побігати по чистому снігу й лишити відбитки лап, схожі на квітки. Наставник Хуан у кожусі з лисячого хутра на плечах сказав:

— Ці люди, мабуть, не можуть заснути від холоду.

Я теж так подумав, адже ці люди спали у відкритих з усіх боків наметах. Оскільки наставник Хуан завжди зітхав, то коли йшов сніг, я вимушений був надсилати цим людям трохи їжі й горілки.

Ці люди часто ходили до борделю, однак ніхто з них не страждав на сифіліс. Я дізнався, що в них є спеціальні ліки проти того. Я запитався про них в одного військового чиновника, і той подарував мені трохи. Проте в мене тієї хвороби не було, адже коли б я не прийшов до будинку розпусти, його очільниця завжди мала для мене чистих дівчат. Я розділив ці ліки на дві частини. Одну з них я віддав Тхарні, адже вона заразилася тією хворобою від туси Вангбо. Туси Мерці також мав ту хворобу, тож я відрядив людину, щоб другу частину ліків відвезла йому — нехай знає, що його дурний син зовсім не хоче, щоб його батько гнив у ліжку й смердів там.

Цей крок глибоко вразив батька.

Він передав мені листа, в якому говорилося, що зима в замку дуже самотня. У листі він також закликав мене: синку, повертайся і зроби, як тобі це вдалося на кордоні, щоб ми весело відсвяткували Новий рік.

Я спитав своїх людей, чи хочуть вони повернутися. Усі сказали, що хочуть. Однорукий тепер Соднам Г’ялцен дуже сумував за своєю матір’ю. Я спитав Аїра, чи він сумує за своєю родиною катів, він спочатку похитав головою, а потім закивав головою. Тоді я сказав: гаразд, я також сумую за туси і його дружиною. Відтак Санг'є Дролма і її підлеглі почали збирати наші речі. Мені було байдуже, в якому місці перебувати. Це не означає, що я не знав, що таке самотність, однак я дуже рідко відчував її. Літописець зауважував: хіба вони не кажуть постійно, що ти — дурень? А це і є перевага того, щоб бути ним: багато подій, які можуть вразити звичайну людину, тебе не займуть. Я думав, що так, напевне, і є.

Однак тепер ми повинні були повертатися.

У день нашого від'їзду пішов великий сніг. Такого снігу ми ще не бачили — сніжинки були схожі на зграю птахів і сипались із неба на землю щільною масою. До обіду снігу насипалося стільки, що він своєю вагою поперекидав намети розгромлених білих утікачів, тож вони, повтягувавши голови в плечі і притиснувши до грудей рушниці, прийшли до нашого теплого будинку. Якби ми не дозволили їм увійти, їм цього разу був би кінець, і так би вони загинули на чужині — якщо не в боротьбі, то від холоду. Я махнув рукою і наказав своїм підлеглим опустити рушниці й дозволити цим людям увійти. Дехто з солдатів більше вже не витримував — вони повалилися сторч головою в сніг, ніби їм було дуже незручно знову нас турбувати. Декотрі з них потім підвелися, але інших вже не можна було врятувати.

Я наказав Санг'є Дролмі принести солдатам щось поїсти.

У той момент усі зрозуміли, і я також, що насправді ми нікуди не поїдемо. Усі ті солдати оселилися на іншій, ніж наші люди, стороні будинку, у підвалі якого зберігалися коштовності й срібло, накопичені нами за багато років. Тож якби ми поїхали, усі ці речі потрапили б до рук інших людей, до рук цих білих китайців.

Добре ще, що ми мирно уживалися з цими непроханими гостями, їхній начальник, стоячи на протилежній веранді, посміхався мені, а солдати — завжди схилялися в поклонах, немов мої підлеглі, й називали мене паничем. Однак я вимушений був забезпечувати їх необхідними харчами. Якщо ж вони бажали ще горілки й дівчат з поселення, то повинні були самі вирішувати