Читати книгу - "Коли курява спаде"

Усі хотіли триматися на безпечній відстані одне від одного.

І докладали зусиль, щоб посміхатися й вітатися одне з одним із цієї відстані, проте не наближатись. Дистанція необхідна людям, які мало знають одне одного, але вимушені перебувати разом. І тільки для одного місця існує виняток (здається, що в цьому місці дистанція взагалі не існує): це місце — нужник.

Ми звикли носити довгі сорочки, тож у нужнику не світимо голим тілом, однак китайці, які носять короткий одяг, вже так не можуть, — вони навіть узимку на морозі вимушені виставляти свої зади. Тож наші солдати висміювали китайських солдатів за їхні голі дупи.

Щоб пояснити, як далі розвивались події, потрібно почати розповідь з нужника.

Спочатку слід сказати, де він розташовувався. Наставник Хуан сказав, що будівля, в якій я мешкаю, збудована у формі одного китайського ієрогліфа. Він вирвав листок із зошита літописця і написав на ньому той ієрогліф. Він дійсно відтворював в обрисах основу мого великого будинку. Той знак виглядав як перевернута літера П. Відкритим боком він дивився на поселення, ми жили на одній ніжці цієї літери, китайці — на іншій, а нужник розташовувався на перетинці між ніжками.

Я чув різні історії про те, як китайці порівнювались із тибетцями. Одна з цих історій така. Одного разу китаєць і тибетець змовились і вкрали в однієї людини золото, однак їх схопили й розітнули їм животи. У тибетця шлунок виявився набитим вовною яка, а в китайця — ошурками. Тибетці їдять багато м’яса, однак рідко очищують його належним чином, тому з'їдають багато вовни яків і баранів. Китайці ж їдять овочі, які завжди смажать на залізних сковорідках, перемішуючи стебла й листя залізними лопатками, відтак з часом у їхньому шлунку накопичується чимало ошурок.

В історії про шлунок обидві сторони зберегли паритет. Точніше сказати, це не історія, а своєрідне порівняння. З нужником — те саме. Ми знаємо, що китайці навіть англійців вважають дикими, що вже казати про тибетців. Найчастіше вони нас так і називають: дикуни. Однак ми теж маємо почуття власної переваги, наприклад, у питанні нужника. Моя сестра, яка мешкає в далекій Англії, казала, що англійці найбільше зневажають китайців через їхні нужники. Моя мати-китаянка також казала, що аби в неї спитали, що їй понад усе подобається на землях туси, вона б насамперед відповіла «срібло», а поза тим додала би «нужник».

Я не бував у китайських землях, тому не знаю, як виглядають їхні нужники, але можу описати наш. Його підвішували на глухій стіні без вікон, розташованій у задній частині будинку. Із цього приводу розповідали історію про те, як до нас одного разу прибув чиновник від китайського двору, який подумав, що нужник — то маленька кімната, що її тибетці-буддисти спорудили спеціально для птахів. Він міркував так: на стіну вішають тільки клітки для птахів, а в місцях, де споруджені великі будинки, завжди кружляють зграї птахів, наприклад клушиць і голубів. В історії також оповідалося, що чиновнику в нас сподобалось і на прийомі в імператора він дуже нахвалював туси.

Так, дійсно тибетці, які живуть у високих будинках, завжди підвішують свої нужники на задню стінку будівлі, в якій мешкають.

Отже, коли ми з гостями розташувались по різні боки схожого на літеру П будинку, нужник виявився якраз посередині між нами. І протягом тієї особливої зими нужник став місцем, де дві сторони час від часу зустрічались. Коли китайські солдати задирали догори свої зади у маленькій дерев’яній кімнатці, що висіла поза стіною, холодний зимовий вітер піддував їм у дупи без жодних перешкод. Коли ж солдати не витримували того й починали тремтіти, мої люди вперто думали, що це вони нас бояться. Я ж хотів змусити їх зрозуміти, що китайці в нужнику тремтять через холодний вітер і ще через те, що бояться висоти.

Наставник Хуан сказав:

— Однак немає нічого поганого в тому, якщо твої люди будуть переконані в слабкості інших.

Проте я й надалі дозволяв їм насміхатися в нужнику над противником.

У мене ж особисто був окремий нужник.

Щоб потрапити до нього, потрібно було спочатку пройти через спеціальну кімнату, в якій стояла мідна жаровня з вугіллям і в ній палахкотів вогонь. Коли я заходив, над курильницею відразу ж піднімався грибом дим. У кімнаті чергували дві жінки, ще не дуже старі. Коли я виходив з нужника, вони усаджували мене поряд із вогнем погрітися, після чого обкурювали мене з голови до ніг пахощами. Я запросив через наставника Хуана найвищого начальника переможених солдатів користуватися разом зі мною цим нужником. Невдовзі після запрошення я зустрівся там із ним. Я запросив його сісти біля курильниці й почекати, поки жінки запалять пахощі й кімнату наповнить їхній аромат. Протягом цього часу я не знайшовся про що заговорити. Однак офіцер сам почав розмову, запропонувавши мені разом з ними протистояти атаці Компартії, що мала розпочатися незабаром. Він сказав, що Компартія — це партія голодранців, і коли вони прийдуть, туси вже не буде, та й такі заможні люди, як я, з грошима і з рушницями, уже не зможуть існувати. «Тож давайте спільно мати з ними справу», — надзвичайно щиро запропонував офіцер. Коли бін розповідав про те, що чинить Компартія з заможними людьми, його очі почервоніли, він потягнувся вгору й підвівся, однією рукою міцно стиснув моє плече, а другою — схопив мене за руку й почав її щосили розхитувати.

Я вірив у те, що