Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

– То можеш розказувати нам усе. А ми вже передамо великому князеві. Чи не так, дядьку Віхоле?

Той кивнув головою. Володимир знову повернувся до прибульців.

– Все ж, може, спочатку перекусите з дороги?

– Дякую, княже, – відказав Боброк. – Але ми із старостою воронівським дещо набрали в сакви і вже зазирнули туди зранку.

– Що ж, тоді, мабуть, краще взятися до діла, – згодився Володимир. – То з чим ви приїхали?

– З важливим повідомленням, княже. Нарешті опісля п'ятимісячної мовчанки наш щирий друг Рашид дав знати про себе.

Рашидом тут називали кримського хана Мамая, беклербека перекопської і подніпровської орд. Таким було повеління великого князя литовського та руського. Ольгерд неухильно дотримувався правила, що в справах такого роду не годиться називати речі та людей своїми іменами.

– Он як, – полегшено видихнув князь київський і показав гостям на вичовгану до блиску лавицю. – Цікаво. То чого ж хоче наш друг Рашид?

– Про те нехай воронівський староста повідає, – кивнув Боброк на свого супутника. – Бо він, а не я з ним зустрічався.

Володимир перевів погляд на Коцюбу.

– Що, маєш листа від Рашида?

– Ні, княже, – схилив голову Коцюба. – Я йому про це натякав, проте Рашид навідріз відмовився підписувати будь-що.

– То, може, наш спільний друг не відає грамоти? – не втримався Володимир.

Дядько Віхол пересмикнув плечем, мовби хотів сказати: дурниці плетеш, Володко.

– Та ні, на грамоті Рашид розуміється, – заперечив Коцюба. – Свою відмову він пояснив тим, що і в князівському, і в ханському оточенні багато вух, а ще більше очей. До того ж, він твердить, що не є таким всемогутнім, як гадає великий князь литовський та руський. І з тої причини не може говорити та діяти так, як вважає за потрібне.

– Може, й правильно, – згодився Володимир. – Отже, на лист розраховувати нічого. Тоді розповідай, що він велів передати на словах.

– За його словами, перекопський та придніпровський хани незадоволені тим, що переяславська земля вже другий рік не сплачує ясиру.

– Спасибіг за нагадування, – насмішкувато зауважив Володимир і скосив очима в бік старого Віхола, котрий все ще не відходив від вікна. Проте той мовчав і Володимир знову звернувся до прибульців. – То це заради цього ви всю ніч гнали коней?

– Не тільки, княже, – відказав Коцюба. – Рашид велів ще передати, ніби хани схиляються до можливості набігу на порубіжні переяславські землі, аби силою взяти те, що їм належить по праву. Проте коли це станеться, наш друг Рашид ще не відає.

– Це вже дещо, – посерйознішав Володимир.

– Але не все, – втрутився Боброк.

А Коцюба незворушно продовжував:

– По тому наш друг Рашид велів передати великому князеві литовському та руському таке: коли литовське та руське війська зійдуться в битві з ордами Хаджибея та його братів, то Рашид знайде можливість для того, аби його чауші участі в цій січі не брали.

– Нарешті, – з полегшенням видихнув Володимир. – Це й справді найцінніше з того, що ти, старосто, переказував за всі ці п'ять місяців. Але чи щирий при цьому був наш друг?

Боброк помітив, що Віхол кивнув головою. Цим він ніби дав знати, що схвалює Володимирові слова.

– Я теж про це запитував, княже, – запевнив Коцюба. – Проте Рашид відказав, що ніяких доказів надавати не збирається. Єдиний доказ – то його слово, а слову своєму Рашид ще жодного разу не зраджував. Зараз він робить все можливе, аби його думку про невтручання в котору межи литвинами та Ногаєвичами поділяли й найповажніші люди орд лівобережного Дніпра. У зв'язку з цим Рашид хоче знати думку великого князя з такого ось приводу. Припустимо, йому вдасться вмовити найповажніших людей не встрявати в цю котору. То коли вони мають відмовити Ногаєвичам у допомозі – одразу чи хай тягнуть до останнього? Звісно, коли тільки ногаєвичі звернуться по неї.

Володимир постукав пальцями по столу.

– Шкода, що великого князя зараз немає в Києві, – нарешті сказав він. – Проте, гадаю, йому буде цікаво знати і нашу спільну думку. То що ти можеш сказати, княже канівський?

– Думаю, що для нас було б краще, якби найповажніші люди лівобережних орд тягли до останнього, – повагом мовив Боброк.

Віхол, котрий, як і раніше, не відривав погляду від вікна, ствердно хитнув головою.

– Чому ти так вважаєш? – поцікавився Володимир.

– Я, княже київський, міркую так. Припустимо, Ногаєвичі отримали відмову одразу. Тоді вони мають досталь часу, щоб вирішити, варто їм одразу вирушати у збройний похід на Литву та Русь чи відкласти це до кращих часів? А коли великий князь Ольгерд сам вирушить проти них, Хаджибей з братами почнуть всіляко ухилятися від вирішальної битви і будуть щипати нас, яко пси ведмедя. А оскільки у великого князя військо переважно піше чи, скажімо, важкозбройне, то ганятися за ординцями по всіх степах – значить геть програти битву.

– Це так, – змушений був згодитися Володимир.

– Та це ще не все, – вів далі Боброк. – У них є й інша можливість. Турецький Назим-паша пообіцяв Ногаєвичам, що Порта може прислати двадцять, а то й тридцять тисяч яничарів, перед якими тремтить вся Європа. У такому випадку Литві та Русі загрожує куди більше спустошення, ніж це було при Батиєві.

Володимир у задумі поскріб пальцем підборіддя.

– Розумні слова кажеш, княже Дмитре. А ти як вважаєш, дядьку Віхоле? Чом мовчиш?

Старий дружинник кинув на київського князя докірливий погляд і знову відвернувся від вікна.

– Мене тут немає, – відказав він і по паузі додав: – І не було ніколи. Моя справа – стежити за тими, хто приїздить, і проводити їх у ті покої, на котрі ти, княже, вкажеш.

– Ич який, – засміявся Володимир. – Отже, тебе тут немає. То де ж тоді тебе шукати, коли що?

– Я, княже, нині стою з того боку дверей і слідкую за тим, аби ніхто не міг підслуховувати, про що тут іде мова.

– А що, коли зараз там хтось стоїть замість тебе і підслуховує?

– Це виключено, княже, – відказав Віхол. – Там, біля завороту сюди, стоять мої найвірніші хлопи. Вони й інших не пропустять, і самі не можуть підслуховувати, бо недочувають. А їм я сказав, що стоятиму в заглибинці перед входом у зброярню.

– І все ж я не розумію, навіщо тобі потрібно бути одночасно за дверима і тут, – признався Володимир.

Віхол кинув на князя київського співчутливий погляд.

– А тут і розуміти нічого, – відказав він. – Сам відаєш, що в Києві ще кишма кишать ординські вивід-ники. Вони полюють не лише на державні таємниці, а й на тих, хто до них причетний. На тебе, наприклад, княже Володко. Але ти маєш доста гриднів, котрі охороняють тебе. З чим я до тебе прибув і чого від мене вимагає великий князь, ти, мабуть, здогадуєшся. Проте в мене охорони немає. Тож нехай ті песиголовці-вивідники гадають, що старий безпомічний Віхол лише стоїть під дверима і про княжі таємниці нічого не відає. Їм менше клопоту буде зі мною, і я ще трохи поживу на цьому світі… А Боброк, княже Володимире, вірно мислить.

– На те він і Боброк, – кивнув головою князь київський і звернувся до Коцюби. – Рашид тобі ще щось казав?

– Так, княже. Рашид казав, що, на превеликий жаль, вплив на беклербека Мамая, який водночас є кримським ханом, має не лише він, а й інші. Зокрема хани перекопської та подніпровської орд, що довірили Мамаєві керувати своїми туменами. Проте вони поводять себе так, начебто володіють не тільки своїми улусами, а всією Ордою. А показати їм їхнє справжнє місце беклербекові нині не з руки. Тож Рашид вважає, що тут йому на допомогу можуть прийти Литва та Русь.

– Як саме? – запитав Володимир.

– Можна підсунути, скажімо, подніпровському хану Хайдарові таких вивідників, котрі б доносили йому не завжди правдиві повідомлення. Хан, звісно, передаватиме їх беклербекові своїх туменів. А це, в разі якоїсь невдачі, дасть змогу Мамаєві звинуватити в усьому занадто самовпевненого хана, який, здається, готовий злигатися з братами-ногаєвичами. Ходять навіть чутки, що він, не порадившись з Мамаєм, збирається послати на допомогу Хаджибеєві та його братам щонайменше один тумен своїх чаушів-добровольців.

– Ого! – вихопилося у Володимира.

– Проте Рашид велів передати великому князеві, що в тумен той збирається різний непотріб та каліч, що готова розбігтися при першому посвисту батога. А щоб це швидше сталося, сотнями і тисячами в ньому керують найбоягузливіші з ординських чаушів.

Володимир в задумі заходився смикати кінчик своєї невеликої ще бороди.

– Мудра людина цей Рашид, – нарешті сказав він. – Мудра…

Зненацька він хитро примружився на Боброка і запитав:

– Пам'ятаєш, княже Дмитре, як свого часу наш суворий дядько Віхол втовкмачував нам, що колись та доведеться гратися у всілякі потаємні ігриська, де мають значення не лише зміст мовлених слів, а й обставини, при яких ці слова були мовлені? Слова, вчив нас дядько, – при цьому Володимир кинув погляд на незворушливого Віхола, – мовлені в присутності навіть найвідданіших людей, важать набагато менше, аніж слова, мовлені наодинці. То при яких обставинах, Коцюбо, ти розмовляв з нашим другом Рашидом?

Віхол коротким кивком схвалив це запитання свого колишнього вихованця.

– Розмовляли ми, княже, наодинці, – відказав Коцюба і посміхнувся. – Проте за яких умов це трапилося, ти навіть не повіриш.

– Все може бути, – згодився Володимир. – То я слухаю.

– Не знаю, відаєш ти про це, чи ні, але тиждень тому беклербек Мамай зі своїми нукерами та мурзами, серед яках був і Рашид, вирішив проїхатися по руських селах, що стоять над Сулою.

– Так, я чув про ту поїздку, – відказав Володимир. – І Мамай мав на це повне право, бо переяславська земля сплачує ясир подніпровській орді. А Мамай, як ти вже казав, керує і її туменами. Подобається нам це чи ні – то інша річ, проте згоди нашої тут ніхто не питав.

– Отож, княже, я, як староста, з радістю зустрів найбільшого воєначальника Орди, – продовжував Коцюба. – І навіть запросив його разом з почтом до свого двору перекусити, що Бог послав. Проте беклербек лише зазирнув до мого обійстя з висоти свого коня, та заїздити відмовився. Сказав, що він задихається від важкого повітря уруських хат і дворищ. Бо там, бач, гуляють свині. Тож я змушений був своє угощення виставляти на леваді.

– Чи не там, де ви вправляєтеся у стрільбі з луків по ординських бовванах? – поцікавився Боброк.

– Саме там, княже, – посміхнувся Коцюба.