Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Він посміхнувся.

— Ти став старшим. Мудрішим.

— Є трохи.

Залишилося ще роботу знайти. Ох, гроші…

День від’їзду до Редстона вийшов гамірним і безладним. Напередодні я з’їздив на вокзал і влаштував невелику махінацію: мій купейний квиток дістався невідомому щасливцеві, а мене чекало повернення в Редстон на перекладних. Це було не цілком легально, зате у мене з’явилося зайвих вісімнадцять крон. Погано лише, що час на дорогу виріс удвічі. Мама силувалася підкинути у мій рюкзак потерту торбинку, що чимось побрязкувала, а я її вперто звідтам виймав.

— Синку, візьми на дорогу!

— Грошей не треба! — категорично опирався я. — Вам вони потрібніші. В місті завжди можна заробити.

Знати би ще як.

В останній момент виявилося, що на Дикій Заставі потрібний мені потяг не зупиняється, і дядькові Ґордону довелося везти мене своїм драндулетом через два перегони. В цьому був плюс — сопливого прощання вдалося уникнути, і мінус — ще раз поспілкуватися з мамою про батька я не зумів.

Почалася дратуюче повільна подорож на місцевих потягах, які ходили рідко, зате зупинялися коло кожного стовпа. Добре ще, харчі у мене були з собою (мама настаралася), а Джо націдив у диню-горлянку власноручно виготовленої медовухи (з цим напоєм їхати виявилося набагато веселіше). До вузлової станції Еккверх я добирався аж цілих двадцять шість годин, звідтам експреси до Редстона ходили двічі на добу, тому ще три години мені довелося тупо чекати свого паровоза. Спати на вокзалі було не надто безпечно, тратитися на камеру сховку не хотілося, тому я сидів у почекальному залі, обіймаючи рюкзака і скнів від нудьги.

Спочатку у мене виходило розважати себе, вибудовуючи в уяві свою промову перед Чверткою, якому напевне захочеться знати, чим це я був зайнятий ціле літо. Сказати йому про Острів і карантин, чи що? Потім за мідну копійку, що лишалася в кишені після покупки квитків, я взяв у хлопчика-продавця місцеву газетку (можна буде підкласти під дупу на сидіння, не буде маститися і піддувати) і прочитав її від першого до останнього рядка. Вміст восьми жовтуватих листків цілком відповідав суті провінційного життя: стаття про свято урожаю, колонка гарячих новин, курйози, некрологи, сторінка з оголошеннями і кросворд (який виявився неймовірно тупим).

Я мимохіть пробіг очима оголошення: селяни продавали худобу, меблі, трактори і господарський реманент. Було на диво мало пропозицій щенят і котиків, зате в кінці красувався цілий розділ «магічні послуги». Три десятки чаклунів пропонували обивателям засоби для підвищення потенції і вигнання тарганів, покращення норову коней-ваговозів і оздоровлення підгнилих трояндових кущів. Жодного чорного мага серед них не було, що природньо: хто ж із нас погодиться жити в такому болоті? Чорних магів нестримно тягне у великі, багатолюдні міста, сповнені комунальних сервісів і позбавлені роїв комах. Наглядові тут ловити нема чого, а бідолахам, які працюють в місцевій службі очистки, можна лише поспівчувати, маю підозру, їх посилають сюди у покарання за смертні гріхи. Втім, якщо тут ситуація міняється так само, як у Краухарді…

І раптом ніби незрима рука надавила на мій мозок. Відчуття, наче щось торкається мені потилиці, було настільки матеріальним, що я аж оглянувся.

Адже ж тут, у цьому заповіднику білої магії напевно що немає жодного офісу НЗАМПІС (якщо місцеві простаки-фермери взагалі знають, що це таке), на всю губернію — один виїзний інспектор, та й той живе десь в Редстоні. Навряд чи хоч хтось з місцевих знає всі тонкощі ліцензування чорних магів і ті обмеження, які накладає на нашу практику «нагляд». Після отримання товару чи послуги, тут прийнято віддавати гроші, а не вимагати товарний чек і супровідну накладну. Зустрітися з представниками влади тут неможливо навіть випадково, а трохи конкуренції службі очистки не завадить…

Я акуратно відірвав від газети купон безкоштовних оголошень, позичив у кіоскера перо і написав у графі «текст»: «Чорний маг. Спеціаліст з нежиті і потойбічних явищ. Робота за прейскурантом. Гарантія. Консультація безкоштовно.» Як свій контакт я залишив номер знайомої «балакухи» — ця трохи підсліпувата дівиця з добре поставленим голосом працювала платним секретарем у трьох-чотирьох дрібних фірм, які були надто бідні або надто скупі, щоби платити за власний офіс з телефоном. Її цінували на вміння випитати у клієнта, кому саме він телефонує, не задаючи дурних питань на кшталт: «А кого вам треба?» Ще один плюс — вона жила близько від Університету, так що далеко ходити за новинами не буде потреби.

Таким чином, я все-таки знову взявся за старе. Як воно кажуть, чорного мага — могила виправить.