Читати книгу - "Бальки, Панас Мирний"

І, підійшовши до жінок, він почав їх виводити. Спершу тихо, покійно; підійде, візьме за руку і виведе, а далі, як і ті почали опинатися, Яків розгарячився – то аж у дверях шуміло. Піднявся крик, гвалт і в хаті, і надворі. Одні стовбула давали, другі перелітали через лежачих, і всі лаялись, батькувались… А найбільше усіх Параска. Як божевільна, вона бігала по хаті, вибігала надвір, кричала, голосила, лаялась.

– З зводницями управився… ху!.. – мовив Яків, переводячи духа. – Ану лиш і ти, судовий гудзю! Годі тобі чужих жінок з ума зводити. Дивись, забрався на почотне місце. А вилазь лишень звідти!

– Мене прохано сюди… – пискливим голосом мовив панич.

– А попрохано – то й знай своє стійло… Ти пан – то й водися з панами. Яка тобі кумпанія з мужиками? На їх жінок заритись?.. Вилазь, вилазь лишень; я тобі ребра полічу, як ніхто ще тобі їх не лічив… Ти думаєш, це тобі в суді квитки писати. Ну, лишень я тобі поставлю хоч один під очима…

Боже! що робилося у той час з паничем! Лице його то полотніло, то наливалося кров'ю; то ширшало, то витягувалося вподовж. Очі його, як миші, бігали, шукаючи куточка, де б заховатися, або вільного проходу, куди б можна б було драла дати.

– Він уб'є його там… уб'є! – доносився нестямний крик Парасчин з двору. – Ходімо усі… усі. Спасімо його… його одного.

Дві-три жінки порвалися було у хату.

– Куди ви? – хижо регочучись, скрикнув Яків, і… жінки, наче груші, полетіли у сіни; а панич за столом на лаві місця не знайде.

– Вилазь, кажу! – гукнув на його Яків.

– Якове! Господь з тобою! – роздався ззаду його тихий жіночий голос.

Яків озирнувся – перед ним стояла Настя.

Наймичка Килина, побачивши, яку кашу заварив Яків, побігла сказати Насті. Настя, як спала, так і схопилася; тільки покрилася платком та так і прибігла. Вона ухопила Якова за руки і почала молити, щоб він не займав нікого і йшов би додому. За Настею і другі жінки надійшли і окружили Якова. Ускочила і Параска і мерщій кинулася по кутках. Вона знайшла паничеву шинельку, картуз і, подаючи йому, крикнула:

– Тікайте!

Панич, як заєць, скочив з-за столу і, не надіваючи одежі, дьорнув, наче вітер, з хати.

– Пустіть мене! пустіть! – кричав, метаючись з сторони в сторону, Яків. – Я хоч навздогінці попотчую того бахура!

Коли він вирвався з-поміж жінок і вибіг насеред двору – панича уже і слід простиг; чулося одне глухе тупотання нестямної біганини серед широкого майдану.

– Тю! тю! – гукав Яків, вискочивши за двір. За ним кинулась Настя.

– Якове! Що це з тобою сталося? оханися! прийди в себе.

– Я й так при собі. Ти краще скажи, при чому вона?.. Вона при чому? Я її навчу, як поважати брата; як заводити бенкети з бахурами… як з ними прилюдно обніматися, цілуватися! Безстидниця! срамотниця! – і він побіг знову у двір.

Там уже нікого не було; хіба де під тином п'яненька жінка тремтіла, одхрещуючись та одмолюючись від лихої напасті… Яків кинувся до хати. Двері засунені, огонь потушено. Він поторготів трохи – з хати ніхто не окликався.

– Мовчите? Притаїлися? Поснули, кажете? Я вас присплю! Цілу ніч кругом хати буду сторожити вашого сну, щоб бахурі, бува, не вкрали!

Він ще довго ходив кругом хати, стукотів у вікна, сварився, аж поти його гаряча голова трохи не охолола та здорова думка не спинила спалахнувшого серця. Тому помагала і Настя; вона всюду швендяла за Яковом і своїм тихим голосом уговорювала його іти спати.

– Іди сама! – одгризався Яків.

– Не піду я без тебе.

– Насте! – прохав уже він.

– Не піду. Подумай тільки: ти нічого не зробиш, а на тебе скажуть, що хотів запалити.

Яків послухався і пішов за Настею. Цілу дорогу він усе вичитував провини Парасчині і, положившись спати, не забував їх і бубонів на всю хату.

– Мало таких вішати – катувати треба! – сварився він.

На другий день рано устав Яків; голова його горіла, у лице, у вічі пекло, тіло, наче побите, боліло. Він вийшов на двір проходитися, побачив невістчину хату і пригадав усе учорашнє… Серце його занило-зав'яло: страх, не страх, якась боязнь обняла його. Що б він дав, щоб того вчорашнього не було, щоб то був сон, сонна приява?.. Він сам на себе сердився і ходив по двору, ледве ноги тягаючи.

А Параска за всю ту ніч ні на волосину не заснула. Образа діверова глибоко в'їдалася їй в серце…