Читати книгу - "Покора"

Мій розум блукав у темних туманних зонах, і охоплював мене смертельний сум. На гадку постійно спадали нав’язливі фрази Гюїсманса з роману «У шлюбі», і я з болем збагнув, що навіть не спробував запропонувати Міріам переїхати до мене, – проте майже відразу зрозумів, що проблема не в цьому, адже її батьки все ж не проти зняти для неї кімнату, а у мене було лише дві кімнати; звісно, то були дві великі кімнати, але ж тільки дві, тож спільне життя могло призвести до зникнення сексуального потягу, до того ж ми були ще молоді, і наша пара не протрималася б довго.

Раніше люди створювали родини – себто, розмножившись, тримались одне за одного ще кілька років, поки діти не подорослішають; а потім приходив час повертатися до Творця. Проте нині спільне життя варто було починати у п’ятдесят-шістдесят років, коли постарілі, напрацьовані тіла прагнуть лише звичних доторків – заспокійливих і цнотливих; коли місцева кухня – змальована, скажімо, в «Пустощах Петирено»[24] – остаточно заступає решту втіх. Певний час я виношував задум статті для «Нотаток…», в якій довів би, що, після тривалого і пишного періоду модернізму, тверезі висновки Гюїсманса знову набували актуальності, причому як ніколи – варто було лише подивитися на численні успішні кулінарні шоу (зокрема, присвячені місцевим кухням) на всіх каналах; та зрештою я зрозумів, що не маю достатньо сил та бажання писати статтю, хай навіть для обмеженого кола читачів «Нотаток…». Я з подивом відзначив, що телевізор досі увімкнений на каналі iTèlè. Я збільшив звук: Марин Ле Пен давно вже завершила свою промову, проте її слова жваво обговорювали. Я дізнався, що вона закликала всіх у середу зійтися на велику демонстрацію, яка посуне до Єлисейських полів. Вона не збиралася просити дозволу в Префектурі поліції, а в разі заборони наперед попереджала владу, що демонстрація відбудеться «хай там що». Вона завершила виступ однією зі статей з Декларації про права людини і громадянина 1793 року: «Коли уряд порушує права народу, повстання – як для народу в цілому, так і для його частини – є священним і найнеобхіднішим з-поміж обов’язків». Звісно, слово «повстання» викликало зливу коментарів, а найбільшою несподіванкою була поява Франсуа Олланда після тривалої мовчанки. Наприкінці двох жалюгідних термінів, завдячуючи своїм переобранням ганебній стратегії, яка призвела до зростання рейтингу Національного фронту, президент майже відмовився від виступів, а більшість ЗМІ, здавалося б, забули про його існування. Коли він з’явився на ґанку Єлисейського палацу перед купкою журналістів і назвав себе «останньою цитаделлю республіканського ладу», почулося кілька коротких, але відвертих смішків. А за десять хвилин зробив заяву і прем’єр-міністр. З почервонілим обличчям та роздутими венами на чолі – здавалось, його от-от поб’є родимець, – він попередив усіх, хто виходить за рамки демократії, що до них ставитимуться як до злочинців. Зрештою, єдиним, кому вдалося зберегти спокій, був Мохаммед Бен Аббес, який виступив на захист права на збори і запропонував Марин Ле Пен дебати щодо питання світськості освіти; на думку більшості коментаторів, це було дуже розумно, адже було мало шансів, що лідерка націоналістів погодиться, тож голова Братства лише підтверджував образ поміркованого політика, готового до діалогу.

Врешті-решт я втомився, став байдуже перемикати канали, де тривали нескінченні шоу про гладких, і вимкнув телевізор. Мене починало дратувати усвідомлення того, що політика може вплинути на моє життя, – я майже відчув від цього відразу. Однак я вже багато років добре усвідомлював, що збільшення відстані (яка перетворювалася на прірву) між населенням і тими, хто виступав від його імені – себто політиками й журналістами, – неодмінно мало призвести до хаотичного, жорстокого й непередбачуваного результату. Франція, як і решта країн Західної Європи, давно вже йшла до громадянської війни, це було очевидно; проте до останніх подій я був переконаний, що більшість французів залишаться байдужими, – певно, я так думав тому, що був сам байдужим. Що ж, я помилився.

Міріам передзвонила мені лише у вівторок увечері після одинадцятої; голос мала веселий – ніби до неї повернулася віра в майбутнє; на її думку, все мало швидко залагодитися – що ж, я не був у цьому впевнений. Її переконали навіть у тому, що Ніколя Саркозі невдовзі повернеться до політики – і буде прийнятий як рятівник. Мені дуже не хотілося її розчаровувати, проте це навряд чи було можливо; складалося враження, що в душі Саркозі давно вже відмовився від політики і після 2017 року підвів остаточну риску під цим періодом свого життя.

Вона вилітала наступного ранку. Отже, до відльоту ми вже не могли побачитися; Міріам ще слід було багато чого зробити, перш за все скласти валізу – не так уже й легко вкласти ціле життя у тридцять кілограмів багажу. Я чекав на подібний розвиток подій і все ж, коли клав слухавку, відчув, як тьохнуло серце. Я знав, що відтепер мені судилася самота.

Середа, 25 травня

Утім, наступного ранку, зібравшись на роботу і спустившись у метро, я був весело збуджений – політичні події останніх днів і від’їзд Міріам здавалися мені поганим сном, помилкою, яку швидко виправлять. Яким же був мій подив, коли, прийшовши на вулицю Сантей, я побачив, що ґрати навколо учбових корпусів було замкнено наглухо – зазвичай охоронці відчиняли їх за чверть восьма. Чимало студентів, серед яких я помітив своїх другокурсників, чекали перед входом.

Лише о пів на дев’яту з боку головного секретаріату з’явився один з охоронців – він зупинився навпроти ґрат і повідомив, що сьогодні факультет буде зачинено, аж до нових розпоряджень. Більше він сказати не міг; усі мали вертати додому, кожного пообіцяли «повідомити особисто». Цей охоронець був добродушним чорношкірим – із Сенегалу, якщо пам’ять мені не зраджує, – ми зналися багато років і він був мені дуже симпатичний. Схопивши мене за руку, перш ніж я пішов, він сказав, що, за чутками, які ширилися серед персоналу, ситуація склалася дуже складна і що його здивувало б, якби факультет відкрився наступного тижня.

Напевно, Марі-Франсуаз знала більше; з самого ранку я багато разів марно намагався до неї додзвонитися. Втративши надію, я о пів на другу ввімкнув iTèlè. Вже зібралася більшість учасників ходи, яку влаштовував Національний фронт: площа Злагоди та сад Тюїльрі чорніли від люду. За підрахунками організаторів, зібралося два мільйони осіб, а за твердженням поліції – триста тисяч. Що б там не було, але подібних натовпів я ще не бачив. Велетенська хмара у формі ковадла повністю затуляла північну частину Парижа, від собору Святого Серця до Опери; темно-сірі боки хмарища відливали насичено-брунатними зблисками. Я зиркнув на екран телевізора, де зростав натовп, і знову перевів погляд на небо. Складалося враження, що поволі на південь суне