Читати книгу - "Амулет Паскаля"

Вам, можливо, здасться це неприродним, але ці люди були мені так само дорогі, як і моя родина. А всі ці світи затьмарювали моє реальне життя.

Як сказав мсьє Паскаль, це була «матеріалізація творчих концепцій»…

— Що це означає? — запитала Галина. Вона дивилася на оповідача з неприхованою цікавістю.

Я ж сказала — хижачка! Ще пару тижнів тому вона лише випускала в цього дивака дим зі своїх яскраво-пурпурових губів. А тепер сиділа в позі «сексі»: ніжка на ніжку, погладжуючи зап’ястя однієї руки довгими пальцями другої. Але він не звертав на неї належної уваги. Промовив із впевненістю:

— Це для вас буде нудним…

— Ну хоч у загальних рисах! — закопилила губи Галина.

— Наприклад… Завдяки цим дитячим експериментам я можу сконструювати будь-яку ідею у своїй уяві, не торкаючись ні до чого руками. І довести її до досконалості. Так це можна пояснити… А у мене купа ідей, котрі допоможуть людству і прогресу.

— Що ж ви тут марнуєте час? — спитав Фед. — «Купа ідей» потребує виходу!

Ніколо насупився і відповів запитанням на запитання:

— А ви?..

Фед, мені здалося, знітився.

— Я? — Він обвів очима товариство, ніби шукаючи в нас підтримки чи підказки. — Я поки що відпочиваю, набираюся нових вражень… Це місто мені порекомендував мій товариш. Немає нічого кращого за свіже повітря, чудовий краєвид і… і приємне спілкування.

Це пролунало, як завчений з папірця тост, і ми взялися за келихи.

Цокнувшись з усіма, Фед підніс келих ще раз, красномовно поглядаючи на розкішну біляву трактирницю. Я подумала, що саме це, мабуть, і є його «найкраще враження і найкращий відпочинок».

Хтось чекає на нього в іншому місті, думала я, пише йому листи, занурюється обличчям у сорочки, розвішені в шафі. Хтось так само подумки піклується і про Іванка-Джона, і про Ніколо, і про дивакуватого перекладача в драних кросівках. А вже за Галиною, певно, побивається пів якогось не відомого мені міста — скажімо, Парижа чи Мадрида. Адже зрозуміло, що вони всі тут ненадовго — так, повітрям подихати. Вони — не я!

Хто побивається за мною? Там, на іншому кінці земної кулі, в місті морозу із червоною пилюгою і задушливим тополиним пухом?.. Із цеглиною, що лежить на краю мого даху?!! Правильно назвав мене господар — я голка…

— Агов, ти де? — доторкнувся до моєї руки Іванко-Джон. Під столом його нога і стегно були щільно притиснуті до моїх саме цих частин тіла. Було помітно, що він уже хотів злиняти звідси. Я прокинулась.

— …Господар може не дивитися у твій бік досить довго… — вів своє Ніколо (я, мабуть, щось пропустила з його попередньої репліки), — п’ять, десять, навіть двадцять років… Але завжди треба знати, а краще — мати впевненість, — що він обов’язково хоч раз кине погляд у той бік, де горить твоя «лампочка», і зупинить на ній свій схвильований погляд. І ти відчуєш полегшення. І далі все у твоєму житті піде як слід…

— Ви, виявляється, поет і містифікатор… — посміхнулася Галина. Вона аж пашіла бажанням взяти його під своє крило.

— Ні. Я займаюся фізикою ефіру. — Він не звертав на її залицяння жодної уваги. — Це втаємничена наука. Вона ніяк не стосується офіційної. Тому і кажу, що працюю задля майбутнього…

— І вас зовсім нічого більше не цікавить? — продовжувала діставати його наша хижачка. — Наприклад, любов…

— М-м-м… У мене була одна любовна історія. Але вона не зовсім звичайна, — пробурмотів Ніколо.

— Ну, якщо вже цей вечір — ваш, то повідайте нам усе! — зауважив Іванко-Джон.

— З дитинства я любив годувати голубів, — почав Ніколо. — Я годував їх тисячами! Це тривало роками. Уявіть собі: хто може запам’ятати всіх голубів, котрі купчаться біля ніг! Але була одна голубка — біла зі світло-сірими плямками на крилах. Вона сильно вирізнялася з-поміж інших. Я міг упізнати її де завгодно, і вона знаходила мене — де завгодно. Скрізь. Було досить того, аби я подумки згадав її, — і вона прилітала. Я… Я полюбив цю пташку так, як чоловік любить жінку…

Галина тихо гмикнула в кулачок. Оповідач знітився і замовк. Усі ми з докором подивилися в її бік. Після довгої паузи, під час якої ми з цікавістю дивилися на Ніколо, він змилостивився і продовжував із викликом:

— Так! Я любив її! Я не винен, що народився людиною. А вона — лишилася в пташиному пір’ї. Коли вона хворіла — прилітала до мого вікна. Я лікував її. Коли мені було погано — я завжди бачив її на своєму підвіконні. Ця голубка була радістю мого життя. Одного разу, коли я лежав у темряві і, як завжди, вирішував якесь наукове питання, вона впурхнула до кімнати і сіла на мій стіл. Я зрозумів, що вона хоче сказати мені щось дуже важливе, встав і підійшов. Вона дивилася на мене своїми чорними очима-намистинами. І я зрозумів, що вона скоро помре. Птахи живуть менше за людей…

Коли я це усвідомив і сформулював словами у своїй голові — з очей моєї голубки вирвався потужний промінь яскравого світла. Це був реальний, сильний, сліпучий промінь, котрий був набагато потужнішим за світло лампочки в моїй лабораторії. Коли ця голубка померла, я втратив сили. Тому я тут…

Мені здалося дивним, що цей вечір почався з пташки і закінчується подібною історією. І я знову подумала, що світ влаштований, як мотрійка. Цікаво, що з цього приводу думає Іванко-Джон? Я поглянула на нього. В його очах відобразилося полум’я маленької свічки, що горіла на столі. Воно було яскравим і ніби пливло в синьому-синьому морі цих очей.

З

Цікаво, чи боляче гадюці виповзати з власної шкіри? Колись я бачила цей процес у науковій телевізійній програмі. Але тоді я тільки з цікавістю спостерігала, як повільно лущиться гадюча шкіра, як вона тьмяніє, зморщується, а натомість з неї, як з брудної ганчірки, виповзає яскрава зелено-жовта змійка і пірнає в таку ж зелену веселу живу траву.

Тепер я подумала: чи боляче це все?

Чи боляче вилущуватися з вузького тунелю?

З вузького тунелю, який душить тебе з усіх боків.

Душить і намагається затримати в собі.

Затримати в собі, не дати продихнути.

І ти пручаєшся, викручуєшся самотужки.

Адже ніхто не допоможе, не витрусить тебе з неї, як із мішка.

Хіба що будуть ось такі спостерігачі