Читати книгу - "Подвійна гра в чотири руки"

свою надзвичайну допо­відь зробив мало відомий у світському товаристві ін­женер Федір Фердинандович Андерс. Він закликав поважне товариство зробити внески в асигнаціях на будівництво повітряного судна, котре, за його сло­вами, «прославить наше рідне місто», і натякнув, що «надзвичайний летючий корабель», котрий нині роз­робляється авіаторами­аматорами в майстернях ме­ханічного гуртка Київського політехнічного інституту на секції повітряного плавання, може надати імперії значні переваги у будь­яких бойових діях…»

Відірвалася, знову до звуків дослухалась: вода ллється.

Узялася до другого аркушика, вирваного з іншої газети. Тут уже цікавіше — кримінальна хроніка: «Розбійницький напад на майстерню Київського то­вариства повітряного плавання. Уночі невідомі розгромили майстерню авіаторів, що розташовувалася в самому центрі міста — на ро­зі Хрещатика та Прорізної… У майстерні розтрощені меблі і моделі аеропланів, розбитий посуд та інше майно. Оскільки погром було вчинено вночі, жертв і постраждалих немає. Поліція веде розслідування…»

Так-так, думає Муся, певно, якимось чином дві ці замітки пов’язані між собою, якщо він їх разом склав.

Але — хто ж він сам? Акторисько чи…

Чи — вбивця, аж здригнулася Муся.

І ще один картонний аркушик намацала, витягнула і заклякла, роздивляючись.

Це — фотокартка, або, як ще кажуть — дагеротип.

А на ньому…

Холодна посмішка, холодні очі, світлий чуб, вуста правильної форми, немов намальовані, прямий ніс, зворушлива ямка на підборідді, широкі плечі, тонка талія. Усе те, що нині десь у підвальному приміщенні обкладене брилами льоду лежить. Тіло. Мусю ледве не знудило.

Так ось воно що! Аж пошкодувала, що так швидко на слід вийшла! Ось хто на пана посла полював!

Що тепер робити?

Підсунула до дверей вбиральні тумбочку, всілася на неї зверху, щоби надійніше було.

Треба б одразу до капітана бігти, а ще краще — Іполита Вікентійовича покликати (ех, хоча і шкода йому свої лаври віддавати!), але небезпечно те все — а раптом втече?

Варто дочекатися зупинки і здати злодія поліції з рук до рук.

А перед тим краще тут самій допитати, прямо тут!

Трішки моторошно Мусі.

Майже так само, як колись вона ще гімназисткою перед судом стояла і свідчення свої щодо вбивці Петра Шнура давала. Якби не її спостереження (вона тоді його сліди з підошов зі слідами в хаті вбитої родини колезького асесора порівняла), вийшов би він сухим з тієї каламутної води.

Ну і цей не вийде, думає Муся.

І з завмиранням серця чує, як загрюкали двері об тумбочку.

Голос почувся:

— Що за ч-ч-чортівня?!

— Ви будете сидіти тут доти, доки не скажете, хто ви такий! І навіщо ви пливете на цьому пароплаві, — спокійно каже Муся.

У ванній запала тиша.

Ага, зловтішно зраділа Муся, нарешті у жартівника жарти скінчилися!

* * *

Поки Муся на тумбочці злодія стереже, а мадам Шток чоловіка-зрадника шукає, життя на «Цариці Дніпра» не припиняється ані на мить!

Звісно, окрім того, про що шановна публіка не здогадується. Тому і веселиться на всю котушку.

Сонце на палубі гріє, чайки літають, хвилі погойдують пароплав і несуть його пасажирів в солодке неробство, котре щасливцям на ці дні випало.

Пані і панове бавляться наче діти.

Панянки черевички поскидали, стали колом і одна одній згорнуту м’ячиком серветку кидають: кому вона до рук потрапляє, той назву квітки каже, хто не скаже — той програв!

— Неймовірне видовище, — шепоче князь до купця. — Парадиз!

Потоваришували вони тут не на жарт, разом до мадери прикладаються, разом за карти сідають, разом від дружин ховаються. А дружинам і не до них!

Пані то за шансоньє табуном ходять, то мліють від літературного читання письменника-інкогніто, то обступають дивовижну Ванду — дивляться, як вона китайські пейзажі з Дніпрових круч виробляє.

Усім весело.

Крім княжни Анастасії. А, можливо, їй теж не сумно, просто сидить у шезлонзі, дрімає і теж життям насолоджується.

Лише режисер з оператором тут працюють: ручку накручують, цікаві сюжети виловлюють.

— А ну вийдіть з кадру! — сердиться режисер, помітивши, як хтось спиною прямо перед вічком став. Усю красу кадру зіпсував!

А це — Іполит Вікентійович власною персоною. Та ще й у супроводі капітана. Про щось перешіптуються, дивлячись на пасажирів.

Капітан спочатку головою заперечливо похитав, а потім кивнув нарешті.

Оператору теж кивнув, мовляв, нас зараз не знімайте!

І обидва рішуче посунули до шезлонгу, в якому прекрасна княжна спала і за яким її служниця нудьгувала, за розвагами панів спостерігаючи.

Уклонився капітан низько, покашляв, аби княжну розбудити.

— Пані Вілінська, — каже з шанобливим острахом, — ось цей пан… Він… слідчий з розшукового відділу. З Петербургу…

— І що? — з-під мереживної парасолі, що служниця тримає, питає княжна.

Зачувши голос хазяйки, собачка з її колін скочила і довкола Іполитових ніг застрибала.

Іполиту Вікентійовичу з собачками знатися не можна через алергію, котра до нестримного чихання призводить!

Ногою її відштовхнув і каже максимально суворо:

— Я б не хотів тут розмову вести. Справа важлива. Будьте ласкаві…

І наполегливо руку їй подає.

— Нічого не розумію, — холодно каже княжна. — Про що йдеться?

Іполит мужньо витримав її погляд, хоч і спокусливим він був у своїй крижаній холодності — майже такий, як у Мар’ї Матвіївни, — і вирішив на емоції не піддаватися.

Звернувся до служниці:

— Вас я також попрошу пройти з нами!

Та за серце схопилася. Ось воно, зрадів Іполит, перша вірна реакція.

Треба продовжувати в тому ж напрямку, дякуючи Мусі.

— Не будемо зчиняти галасу, панове, — благає капітан, посміхаючись публіці на всі боки фальшивою посмішкою. — Благаю, ваше світлосте, послухатись. Це швидко, ненадовго…

Зневажливо княжна плечиками пересмикнула, підвелася.

Але руку слідчому з Петербургу подати не схотіла.

Пішла.

Служниця за нею.

— Пане капітане, проведіть, будь ласка, шановних пані до кают-кампанії, — каже Іполит. — А я ще піду третю пошукаю…

* * *

— Ти що-небудь розумієш? — приговорювала, нервово курсуючи з кутка в куток, княжна Анастасія.

Хоча на відповідь не чекала.

Ольга сиділа за столом, голову схиливши, пальцями перебираючи китиці скатертини. Зіщулилась уся, мов їжак перед хортом.

Княжна двері посмикала, обурилася:

— Та вони ж нас зачинили!

Віяло дістала, обмахуватися почала.

Аж тут двері відчинилися і в них влетіла купчиха Лизавета Павлівна, ніби її хтось ззаду штовхнув, — і знову двері зачинилися.

За ними лише виття черниць та приживалок чутно.

А Лизавета Павлівна в зчинені двері продовжує криком кричати:

— Я вам покажу, бузувіри! Безбожники! Антихристи! Що вам від