Читати книгу - "20 000 льє під водою"

— Обіцяю, пане професоре, — неохоче відповів Нед Ленд. — Я наберу в рот води і мовчатиму, жодним чином себе не видам, навіть якщо вони й не будуть годувати нас належним чином!

— Ви дали слово, Неде, пам'ятайте про це, — закріпив я досягнутий результат.

На цьому розмову було закінчено, і кожен з нас замислився про своє.

Поділюся своїми тодішніми думками. Я, на відміну від гарпунера, який витав у рожевих хмарах, не мав ніяких ілюзій. Я не вірив, що вся ця історія закінчиться для нас щасливо. Судячи з того, як вправно маневрував підводний човен, я зробив висновок, що на борту мав би бути солідний екіпаж з сильних і мудрих хлопців. А отже, якби ми надумали вступити з ними в боротьбу, то сили були б, м'яко кажучи, нерівні. Зрозуміло, що у виграшному становищі виявилися б господарі. До того ж щоб діяти, треба бути щонайменше вільними, а ми сиділи під ста замками! Ну як можна було вибратися з цього герметично закритого каземату?! Якщо ж капітан судна зберігає його існування у таємниці від цілого світу — а я майже не сумнівався, що це саме так і було, — то він нізащо не дозволить нам вештатися по судну. Ми цілковито залежали від нього. Всі мої думки пливли в такому песимістичному напрямку, а щоб повірити в нашу спроможність вибороти собі свободу треба було народитися Недом Лендом. За той час, який ми провели разом із канадцем, я вже непогано знав його характер і усвідомлював: що довше він думатиме про це, то більше набиратиметься рішучості і ставатиме дедалі агресивнішим. Дивлячись на нього, я відчував, що прокляття і лайка вже вириваються назовні з його нутра, що він заледве стримує свій гнів. Він зіскакував з місця, метався з кутка в куток, як дикий звір у клітці, шпинав ногами стіни і гримав об них кулаками. Час минав, голод дужчав, а стюард не з'являвся. Господарям судна не слід було б залишати голодними тих, хто стали жертвами корабельної аварії й опинилися у них на борту. Та це лише у тому випадку, якщо в їхні плани входив прояв гостинності щодо нас!

Нед Ленд потерпав від голодних спазмів і чимдалі сильніше шаленів. Спостерігаючи за його станом, я вже не міг повністю покладатися на дане ним слово поводитися пристойно в присутності членів екіпажу.

Минуло приблизно ще дві години. Гнів Неда Ленда зростав. Канадець продовжував сердитися, гримати кулаками, та все марно. Залізні стіни були неначе звукоізоляційні. Ми не чули найменшого шуму ззовні, ніби там усі враз повимирали. Не відчувалося навіть легкого тремтіння корпуса від роботи вала. Безсумнівно, судно стояло на місці. Страшна думка осінила мене: ця залізна риба запливла настільки глибоко в океанську безодню, що перестала належати землі. Тиша була жахливою.

Нас покинули і зачинили у надійних стінах каземату. Страшно було навіть думати про те, скільки часу може тривати наше перебування тут. Промінь надії, який зародився у моїй душі після зустрічі з «капітаном», поволі розчинився у сумній реальності. Я вже майже забув про те, що у цієї людини був лагідний погляд, великодушний вираз обличчя і благородна постава. Тепер я думав, що тоді просто хотів побачити його таким. А насправді він, мабуть, бездушний монстр. Так, тепер я уявляв собі цього таємничого чоловіка невмолимим і жорстоким. Я надумав, що він, вочевидь, з якоїсь вагомої причини перестав бути людяним, зробився запеклим ворогом собі подібних і тепер його з'їдала ненависть до всіх людей!

Невже ми загинемо в стінах цієї темниці? Невже він настільки жорстокий, що буде спокійно спостерігати, як ми корчимося від голоду і поволі помираємо? Ця жахлива думка заполонила мою свідомість, а уява додавала темних тонів. Я піддався відчаю. Консель здавався спокійним. Нед Ленд скаженів од люті.

Раптом ззовні почувся шум. Звук чиїхось кроків був дуже лунким від металічних плит. Заскрипіли засуви, двері відчинилися і знову увійшов стюард.

Перш ніж я встиг подумати, що треба стримати канадця, він вже накинувся на бідолаху, збив його з ніг і схопив за горло. Стюард задихався в його могутніх ручиськах.

Консель намагався вирвати стюарда з рук Неда Ленда, я також ринувся допомагати йому, але завмер на місці, почувши слова, сказані французькою мовою:

— Заспокойтеся, пане Ленд, і ви, професоре! Прошу вислухати мене!

Розділ десятий

Людина, яка оселилася в океані

Це до нас звернувся капітан судна. Нед Ленд миттю схопився на ноги. Стюард, ледве дихаючи, підвівся і був радий, що живий; за наказом свого командира він вийшов з камери. При цьому він жодним жестом не виявив злоби до свого кривдника, настільки сильний авторитет мав капітан. Навіть Консель — і той здавався здивованим через несподіваний інцидент. Ми втрьох чекали розв'язки цієї сцени — вона залежала від капітана.

А капітан, невимушено спершись на край столу, схрестив руки на грудях і свердлив нас холодним уважним поглядом. Він, мабуть, роздумував, чи варто йти з нами на контакт. Можливо, він пошкодував, що видав свої знання французької? Хто зна. Мовчання тривало декілька секунд, та нам воно здалося довгим. Проте жоден із нас не наважувався заговорити.

— Панове! — сказав нарешті капітан спокійним проникливим голосом, — доводжу до вашого відома, що я вільно володію французькою, англійською, німецькою і латиною. Я міг би одразу порозумітися з вами, але вирішив спершу поспостерігати, щоб зрозуміти, хто ви такі, і вирішити, як до вас ставитися. Все, що ви розповідали про себе, разом і поодинці, збігалося, я переконався, що все сказане вами — правда і що ви дійсно є тими, за кого себе видаєте. Тепер я знаю, що доля звела мене з паном П'єром Аронаксом, професором історії природознавства при Паризькому музеї, відрядженим за кордон з науковою місією, а також, що супутниками пана професора є його слуга Консель і канадець Нед Ленд, гарпунер, найнятий на фрегат «Авраам Лінкольн», який належить військовій флотилії Сполучених Штатів Америки.

Я мовчки кивнув на знак згоди: оскільки капітан не звертався до мене з запитанням, то відповідати не потрібно було. Він говорив французькою вільно, вимова була досконалою, лексика точною, а манера говорити привабливою.

А капітан правив далі:

— Вочевидь, ви