Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Відтак він поїв, міцно поцілував дівчину й, закинувши торбу на плечі, вийшов на міський шлях. Ассоль провела його поглядом, аж батько, урешті, сховався за рогом, і вона пішла додому. На неї чекала гора домашньої роботи, та вона забула про це. З цікавістю легкого подиву роззиралася вона довкруги, наче вже чужа цій домівці, такій улитій у свідомість з дитячих літ, що, здавалося, вона завжди носила її в собі, а тепер та домівка скидалася на рідні краї, які відвідали, перебувши хтозна-скільки літ у середовищі життя інакшого. Проте щось негідне привиділось їй у цій своїй відсічі, щось недобре. Вона сіла до столу, на якому Лонгрен майстрував іграшки, і спробувала приклеїти стерно до корми; дивлячись на цей дріб’язок, мимоволі побачила вона його великим, справжнім. Усе, що сталося вранці, знову піднеслось у ній дрожжю хвилювання, й золота каблучка, завбільшки з сонце, упала через море до її ніг.

Не всидівши, Ассоль вийшла з дому й пішла до Лісса. Робити там їй було геть нічого, вона не знала, навіщо йде, та не йти не могла. Дорогою вона перестріла мандрівника, що хотів якось розібратися з тим, куди ж йому йти; вона доладно пояснила йому що слід і відразу ж забула за це.

Весь довгий шлях подолала вона непомітно, наче несла пташку, яка поглинула всю її ніжну увагу. Біля міста вона трохи розважилася гомоном, який линув з його величезного кола, та воно не було владне над нею, як раніше, коли, лякаючи й затуркуючи, перетворювало на мовчазну боягузку. Вона протиставлялася йому.

Поволі поминула кільцюватий бульвар, перетинаючи сині тіні дерев, довірливо й легко скидаючи оком на обличчя перехожих, рівною ходою, сповненою впевненості. Порода кмітливих людей упродовж дня не раз помічала невідому, дивну, як глянути, дівчину, яка проходила в яскравому натовпі у глибокій задумі. На майдані вона підставила руку струменеві з водограю, перебираючи пальцями відбиті бризки; потім, сівши на хвильку, перепочила й повернулася на лісову дорогу. Зворотний шлях вона зверстала зі свіжою душею, в гуморі мирному та ясному, ніби вечірня річка, яка змінила врешті барвисті свічада дня рівним у затінку полиском. Підходячи до села, дівчина побачила того самого вугляра, якому приверзлося, ніби в нього зацвів кошик; він стояв біля воза з двома понурими незнайомцями, вкритими сажею і брудом. Ассоль зраділа.

— Добридень, Філіпе, — сказала вона, — ти що тут робиш?

— Нічого, мухо. Відвалилося колесо, я його направив, а тепер ось курю та цвірінькаю з нашими хлопцями. Ти звідки?

Ассоль промовчала.

— Знаєш, Філіпе, — здобулася вона на слова, — я тебе дуже люблю й тому скажу лише тобі. Я незабаром поїду. Напевне, поїду назовсім. Ти не кажи нікому про це.

— Це ти хочеш поїхати? Куди ж ти зібралася? — здивувався вугляр, питально розтуливши рота, через що його борода видовжилася.

— Не знаю, — вона поволі оглянула галявину під в’язом, де стояв віз, зелену в рожевому вечірньому світлі траву, чорних мовчазних вуглярів і, подумавши, докинула: — Все це мені не відомо. Не знаю ні дня, ані години, ба — не знаю, куди. Більше нічого не скажу. Тому про всяк випадок — прощавай. Ти часто мене возив.

Вона взяла величезну чорну руку й надала їй стану відносної трусанини. Обличчя робітника розкрило шпару непорушної усмішки. Дівчина кивнула, обернулася й пішла. Вона щезла так хутко, що Філіп і його приятелі не встигли й головою повернути.

— Чудасія, — сказав вугляр, — ну ж бо, зрозумій її. Щось із нею сьогодні… таке й інше.

— А й справді, — провадив другий, — чи то вона каже, чи то умовляє. Не наше діло.

— Не наше діло, — мовив і третій, зітхнувши. Потім усі троє посідали на воза й, заторохтівши колесами по кременистому шляху, зникли в куряві.

VII. Пурпуровий «Секрет»

Була біла вранішня година; у величезному лісі стояла тонка імла, сповнена чудернацьких видінь. Незнаний мисливець, щойно полишивши своє багаття, рухався вздовж річки; крізь дерева сяяв просвіток її повітряних порожнин, одначе пильний мисливець оминав їх, розглядаючи свіжий слід ведмедя, що прямував у гори.

Раптовий звук шугнув поміж деревами з несподіваністю тривожної гонитви; це заспівав кларнет. Музика, вийшовши на палубу, зіграв уривок мелодії, повної смутного, протяжного повтору. Звук тремтів як голос, який ховає в собі горе; посилився, усміхнувся смутним переливом і урвався. Далеке відлуння невиразно наспівувало ту саму мелодію.

Мисливець, позначивши слід зламаною галузкою, дістався води. Імла ще не розвіялася; в ній згасали обриси величезного корабля, який поволі повертав у гирло річки. Його згорнуті вітрила ожили, звисаючи фестонами, розправляючись і вкриваючи щогли безпорадними щитами величезних брижів; чутно було голоси і кроки. Береговий вітер, намагаючись віяти, лінькувато смикав вітрила; нарешті тепло сонця подіяло як слід; тиск повітря посилився, розвіяв імлу й хлюпнув на реї, набравши легких пурпурових форм, наповнених трояндами. Рожеві тіні ковзали білиною щогл і снастей, усе було біле, крім розгорнутих, плавно рушених вітрил, — барви глибокої радості.

Мисливець, який дивився з берега, довго тер очі, аж поки переконався, що бачить саме так, а не інакше. Корабель сховався за поворотом, а він і далі стояв і дивився; потому, мовчки стенувши плечима, подався до свого ведмедя.

Поки «Секрет» ішов річищем, Ґрей стояв біля стерна, не довіряючи його матросові, — боявся мілин. Поряд сидів Пантен, у новому сукняному костюмі, в новому блискучому кашкеті, поголений і смиренно пиндючний. Він, як і раніше, не уявляв жодного зв’язку між пурпуровим вбранням і прямою метою Ґрея.

— Тепер, — сказав Ґрей, — коли мої вітрила червоніють, вітер добрий, а в серці моєму більше щастя, ніж у слона, який угледів невелику булочку, я спробую налаштувати вас своїми думками, як обіцяв у Ліссі. Зауважте — як на мене, ви ні дурний, ані впертий, ні; ви — зразковий моряк, а це чимало важить. Одначе ви, як більшість, слухаєте голоси всіх немудрих істин крізь грубе скло життя; вони гукають, але ви не чуєте. Я роблю те, що існує як старовинне уявлення про прекрасне, — те, що не здійснюється і що, властиво, так само здійснюється і що можливе, як прогулянка за місто. Невдовзі ви побачите дівчину, яка не може, не повинна інакше вийти заміж, хіба лише так, як я оце витіваю на ваших очах.

Він коротко передав морякові те, про що ми добре знаємо, скінчивши пояснення так:

— Ви бачите, як тісно сплітаються тут доля, воля і