Читати книгу - "Промінь"

— Я не брешу.

— Добре. Ти розповідаєш казки. Раніше були страшні, а тепер… добра. Тобто тобі здається, що вона добра. Ти придумала її, щоб полегшити дітям утрату?

— Не хочеш — не вір. Твоя справа. Не треба нікуди поспішати: тато сам усе розкаже, коли настане час.

— Діти прагнуть народити дітей, щоб скоріше виконати призначення й піти до рідних, на Землю.

– І чого ти не радієш? Ти ж цього прагнула! «Нове покоління», «наше призначення», «ми несемо цивілізацію»…

— Не ціною брехні! Правда — ось вона: після смерті ми вмираємо. Землі більше нема, ні для кого. Наша мета не в минулому, а в майбутньому! Ми продовжуємо себе в майбутніх людях, у наших дітях…

— Пафос оф. Що ти від мене хочеш, Маріє?

Солона вода, висихаючи, стягувала шкіру. Жінка навпроти мовчала, дуже довго, незвично. Звичайно Марія не марнувала часу на драматичні паузи.

— Максим говорив про мене? У твоєму видінні?

— Це не було видіння, звичайний сеанс зв’язку. Тільки після смерті.

— Він згадував мене? Просив щось передати?

— Ні.

— Шкода, — важко сказала Марія. — Для мене в тебе казки не знайшлося.

І пішла геть од прибою — важко переставляючи ноги й грузнучи в піску.

Після смерті Максима вона навіщось вернулася до давньої розваги — шиття. Згадала, як придумувати фасони й розробляти викрійки, і як в’язати гачком. Елементарне зусилля, що моделює сенс: ти закінчиш роботу й надінеш цю гарну річ. План — зусилля — результат. І так день за днем.

«Промінь» пропонував їй в’язальні машини, надруковані на замовлення на 3D-принтері, верстати для будь-якого рукоділля і екзотичних ремесел, адже основа цивілізації — усвідомлена робота руками. Але Марія в’язала своїм єдиним звичним гачком, і моделювала на папері, як це робили покоління майстринь і майстрів.

Приходив її колишній чоловік, батько їхніх дітей, Кріс. Просив зв’язати то светра, то гетри, пояснював, якого кольору й фасону. Він говорив і робив саме те, що мало б їй допомогти, але Марія не могла йому простити, що він живий, а Максим — ні.

Приходили вирослі діти — Льоша, Джонні, Світланка. Читали вголос свої вірші, грали в покер. Давно чужі, самостійні люди, і їхні візити не тривали ні на секунду менше, ніж би вважалося за пристойне, ні на секунду довше.

Щоночі їй снилося, що вона збирає речі для великого переїзду. Це було дивно, тому що, переступивши поріг своєї кімнати на «Промені» двадцять три роки тому, вона нікуди не переїжджала, і речей у неї було мало. У сні вона вибиралася з готелів, у яких колись жила, і інших, придуманих, фантастичних, непевних. Виїжджала зі свого будинку, де в кожній кімнаті громадилися вузли й коробки. Зв’язувала мотузкою книжки, і цей сон належав, напевно, не їй. Паперові книжки вже в її дитинстві зберігалися тільки в музеях.

Щоранку вона прокидалася з приступом тривоги. Їй здавалося, що серце не на місці й дивно калатає. Але починали співати птахи, теплим світлом осявалася стеля, розписана об’ємними візерунками, і Марія розуміла, що час її життя поки що не минув, і коли мине — невідомо.

У неї на кораблі з’явився ворог. Смішно сказати — у неї, у Марії! Ворогові було вісімнадцять років, це не просто смішно — ганебно. Проте Марія змушена була собі зізнатися: вона думає про дівчисько, як про небезпечного ворога.

Дівчисько підкоряє собі людей, наче цукерки ковтає. Нібито керується добрими намірами, але найкращі справи відображаються в Лізі, як у брудному дзеркалі, спотворюються й вивертаються навиворіт. А ті її слова коштували Марії сивини: «Не буде справи твого життя, я подбаю, щоб вона здохла!»

Істерика неврівноваженого підлітка, але згадувати неприємно.

Вона провела ніч, медитуючи на кручі над річкою. Настав світанок, Марія переглянула його, як переглядають гарне кіно, з мокрими очима. Вийшла в тамбур рекреаційного приміщення, неуважно стягла з плечей червоне пончо, що захищало від вогкості. Пішла додому добре знайомим шляхом, босоніж, заплющивши очі.

Скільки разів вона ходила цими коридорами! Покриття чергувалося — тепле, шорстке з фактурою дерева, гладеньке, прохолодне, як мармур, м’яке, як підстрижена трава. Максим обожнював ходити босоніж. Він і взувався, здається, тільки на лекції.

Відчуття трави під ногами змінилося теплом цегельної кладки, отже, вона майже вдома. Стулки дверей роз’їхалися, випускаючи знайомий домашній запах.

Вона впустила на підлогу червоне пончо. Увімкнувся екран — без команди. Раніше корабель такого собі не дозволяв.

— Промінь, вимкни екран.

— Маріє, це я.

Вона завмерла посеред кімнати. Максим дивився на неї з того боку — дуже збільшено, лице на весь екран.

— Я сумую за тобою. Чекаю на тебе. Скоро ми будемо разом. На Землі… — він дивився так ніжно, його голос звучав так тихо, що вона втратила самовладання. На частку секунди.

— Промінь, запис розмови для загального доступу. То… що ти сказав, Максиме?

— Ми будемо на Землі. Тут усі наші. Справжнє небо, сонце…

— Максиме, — сказала Марія, не зводячи з нього очей. — Нагадай мені, як ми познайомилися?

Він усміхнувся й простяг до неї руки:

— Я так за тобою сумую…

— Де ми познайомилися?

— Ми познайомилися… я в першу ж хвилину побачив… що ти за людина. Не така, як усі, глибока… талановита…

— Де? Ти повинен пам’ятати. Де ти вперше мене побачив?

— Я погано тебе чую, — сказав Максим з екрана. — Просто знай, що ми зустрінемося на Землі, і тоді…

— Ти не Максим, правда? — вона підійшла ближче. — Тоді хто ти? Програма. Яку хтось написав, хтось запустив? Промінь! — вона підвищила голос. — Звідки надходить сигнал на мій монітор?!

Екран згас.

— Монітор