Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

Добре обміркувавши, можна сказати, що там є одне загальне місце. Іншим таким загальним місцем, сумнозвісним місцем стала стурбованість родини. Мій батько обійняв мене зі сльозами на очах.

— Твоя мати вже недовго житиме, — сказав він мені. І дійсно, її заганяв у могилу не ревматизм, а рак шлунка. Нещасна страшенно страждала, бо ракові байдуже до чеснот людини — коли він вгризається, то таки справді гризе. Гризти — то його робота. Моя сестра Сабіна, на той час вже одружена з Котріном, просто валилася з ніг від втоми. Та й сам дядько Жоау виглядав втомленим і засмученим. Була там ще дона Еусебія та кілька інших жінок, таких же сумних і не менш стурбованих.

— Сину мій!

Біль трішки відступив, розімкнувши свої лещата; усмішка осяяла обличчя хворої, над яким вже схилила своє вічне крило смерть. Власне там було не обличчя, а просто череп, краса зникла, як ясний день, лишилися кістки, що ніколи не худнуть. Я її ледь упізнав. Пройшло вісім чи дев’ять років, як ми не бачилися. Біля ліжка я мовчки й непорушно стояв навколішки, тримаючи у своїх руках руки матері, я страхався заговорити, бо кожне слово могло перерости в ридання, ми боялися, що таким чином ми дамо їй зрозуміти, що вона на порозі смерті. Боже, як то було страшно! Та вона знала, що її чекає невдовзі і сказала мені про це. А вранці ми вже стали свідками цього.

Агонія була довга, довга і страшна, жорстокість хвороби була витонченою, холодною, вона накочувалася раз за разом. Мене це сповнило болем та привело у ступор. Я вперше бачив, як на моїх очах помирає людина. Я знав, що таке смерть зі слів інших, навіть більше: я бачив її закам’янілою на обличчях мерців, котрих я проводжав на цвинтар, або ж мав неясну думку щодо цього на основі риторичних міркувань викладачів історії давніх часів — про віроломну смерть Цезаря, сувору смерть Сократа, горду смерть Катона. Проте ця дуель між бути і не бути, існувати і вже не існувати, тобто смерть як дія — болюча, що мучить у конвульсіях та спотворює людське тіло, де немає місця політичним чи філософським міркуванням, смерть людини, яку ти любиш, — це сталося вперше у моєму житті. Я не плакав, я добре пригадую, що я не плакав під час самої церемонії; я мав безпорадний погляд, стояв не спроможний проковтнути клубок у горлі. Як же це так? Щоб створіння таке м’яке, таке любе, таке святе, котре ніколи й нікого не спонукало й до однієї сльозинки від невдоволення, моя ласкава мати, бездоганна дружина — щоб вона померла отак, у таких муках, затиснута в лещата безжальною недугою? Я маю визнати, що мені те здалося чимось темним, нелогічним, нездоровим...

Сумний розділ, перейдімо до веселішого.

Я перебував у пригніченому стані. І при всьому тому лишався я тоді типовим зразком поєднання тривіального та зарозумілого. Питання життя та смерті ніколи не пригнічували мій розум. До того дня я ніколи не міркував над прірвою непізнаного, мені не вистачало головного, а саме якогось стимулу, запаморочення...

Сказати вам правду, я віддзеркалював опінію цирульника, котрого зустрів у Модені, і котрий вирізнявся тим, що у нього геть не було власної думки. Він був неперевершеним цирульником: якою б тривалою не була робота над зачіскою, він ніколи не дратувався, між прийомами перукарського мистецтва він вставляв безліч приказок та жартів, всі вони були дотепними, з таким гумором... У нього не було іншої філософії. Так само й у мене. Я не кажу, що в університеті мене нічому не навчили, проте тими знаннями я лише присмачував свою мову, лексикон, вислови. Я ставився до філософії, як до латини, вивчив три вірші Вергілія, два Горація, десь із дюжину політичних та етичних афоризмів, аби приправити ними розмову. Я ставився до неї, як до історії та до юриспруденції. З усіх цих речей я обрав лише форму, обгортку, оздоблення...

Можливо, читача трохи лякає відвертість, з якою я викладаю і підкреслюю свою посередність. Зазначте, що саме відвертість є найпершою чеснотою покійника. У житті, з огляду на думку товариства, відмінні інтереси, боротьба ревнощів примушує людей ховати брудну білизну, прикривати подряпини та дірки і не поширювати серед людей визнання своїх докорів сумління. А найкращим виходом є дурити саму себе, якщо хочеш обдурити інших, бо таким чином ти ніби ховаєшся від власного сумління, котре є тяжким відчуттям, а лицемірство є огидним пороком. Проте після смерті різниця разюча! Яке полегшення, яка свобода! Як легко людині скинути з себе ту машкару, лишити в ямі всі блискітки, випростатися, стерти з себе фарби, скинути всі шати і прямо визнати, ким ти був і ким перестав бути! Тому що врешті-решт вже немає сусідів, немає друзів і немає ворогів, немає знайомих і немає чужих, немає глядачів у партері. Громадська думка, гостра і осудлива, втрачає свою цінність, щойно ми ступаємо на територію смерті. Я не кажу, що така оцінка не сягає цієї території і що вона на нас не поширюється. Утім, сеньйори, які ще живуть, немає нічого, що можна порівняти з байдужістю покійників.

Ой! Як же мені важко перейти до високого стилю! Давайте говорити по-простому, так само, як просто я вів своє життя в Тіжуці протягом перших тижнів після смерті матері.

На сьомий день після закінчення поминальної меси я взяв мисливську рушницю, кілька книжок, одяг, сигари, чорношкірого слугу — того самого Пруденсіу, про якого я писав у розділі XI — і поїхав мешкати до нашого старого будинку в Тіжуці. Мій батько намагався змінити моє рішення, проте я не міг та й не хотів його слухатися. Сабіна запропонувала поїхати на якийсь час до неї — хоча б тижнів на два, мій швагро майже силою хотів мене туди затягнути. Отой Котрін був гарним чоловіком — швидко переходив від невимушеності до обачності. Зараз він торгував бакалійними виробами, напружено і наполегливо працював з ранку до