Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

— Готово, — сказав той, і подав мені повід.

— Я мало не помер, — відповів я. — Зачекайте, бо я ще не зовсім оговтався після того, що сталося.

— Отакої!

— Та хіба не правда, що я міг загинути?

— Якби віслюк зіскочив з дороги, то можливо. Слава Богу — Він вас врятував, і з вами нічого такого не трапилося.

Я підійшов до своїх клунків, взяв старий жилет, в кишені якого лежали мої п’ять золотих монет, і весь цей час я думав: а чи не занадто високою була винагорода, може, досить було б і двох монет. А може — й однієї вистачить. Дійсно, однієї монети було б досить, щоб його просто затрясло від радощів. Я глянув на його одяг — то був бідний чолов’яга, котрий ніколи в житті не бачив золотої монети. Отже мова може йти лише про одну монету. Я її взяв, побачив, як вона засяяла у променях сонця, та погонич мулів її не бачив, бо я повернувся до нього спиною, проте про щось таки став підозрювати, бо давав віслюкові поради, щоб той віз мене обачливо, що «сеньйор доктор» міг його покарати: такий собі монолог бувалого в бувальцях, батьківський. Господи, Боже ти мій! Я навіть почув, як він його поцілував — погонич мулів поцілував тварину в голову.

— Овва! — скрикнув я.

— Пробачте мені, сеньйоре, проте бісова тварина дивиться на людей так кумедно...

Я засміявся, поклав йому на долоню срібного крузаду[41], сів на віслюка і поїхав. Я продовжував їхати швидкою риссю, трохи соромлячись. Краще сказати, що я не був певним у тому, чи достатньо я йому віддячив, давши срібну монету. Проте коли я від’їхав на кілька метрів, я подивися назад. Погонич мулів мені дуже чемно вклонявся, висловлюючи своє вдоволення. Я зауважив собі, що саме так, я йому таки добре заплатив, можливо, навіть і занадто багато. Я засунув пальці в кишеню свого жилета, і намацав там кілька мідяків, то були монети по 20 рейсів, котрі й треба було дати погоничеві замість срібного крузаду. Бо врешті-решт він не мав на увазі отримати якусь винагороду чи зробити якусь доброчинну дію, він діяв за природним інстинктом, згідно зі своїм темпераментом, відповідно до приписів його професії. До цього ще слід було б додати й те, що він випадково опинився саме в тому місці, де стався нещасний випадок зі мною, не попереду й не позаду; здавалося, що то була просто рука Провидіння, і таким чи іншим чином заслуги в його діях насправді не було ніякої. Я засмутився від таких роздумів, назвав себе марнотратником, зарахував ту монету на карб мого колишнього тринькання. Навіщо приховувати? Мене мордувало сумління.

Бісовий віслюче, ти перервав нитку моїх роздумів. Я вже не буду говорити, що я думав з того часу, як прибув до Лісабона, ні про те, що я робив у Лісабоні, на всьому Піренейському півострові та в інших куточках Європи, старої Європи, яка саме в той час ніби відроджувалася. Ні, я не стану розповідати, як я став свідком світанку романтизму, що так само, як і інші, складав романтичні поезії на лоні природи Італії. Я ні про що таке не говоритиму. Бо тоді мені довелося б писати «Щоденник мандрівника», а не такі «Записки», як оці, головне в яких — показати сутність життя.

Через кілька років мандрувань я все ж прислухався до благань мого батька: «Повертайся, — писав він в останньому листі. — Якщо ти забаришся, то вже не побачиш живою своєї матері». Оці останні слова я сприйняв як удар долі. Я любив матір: у мене все ще стояли перед очима обставини її останнього благословення, котре вона мені дала, коли я вже був на борту корабля. «Мій засмучений сину! Я вже тебе ніколи більше не побачу!» — і вона ридала, притискаючи мене до грудей. І ці слова знову зазвучали у моїх вухах, як пророцтво, що таки мало здійснитися.

Зверніть увагу, що тоді я перебував у Венеції, все ще упиваючись ароматом поезії лорда Байрона, я був там і ніби занурився в глибокий сон, відновлюючи в пам’яті минуле, гадаючи, що я таки в Республіці Святого Марка. Якось так сталося, що одного разу мені спало на думку запитати у трактирника, чи того дня дож[42] збирається на прогулянку.

— Якого ж саме дожа ви маєте на увазі, сеньйоре? — я отямився, проте не сказав, що така в мене була фантазія. Я йому сказав, що моє питання — то була свого роду американська головоломка. Здавалося, що він мене зрозумів і додав, що йому до вподоби такі жарти. Тож я лишив те все: і трактирника, і дожа, і Місток Зітхань, і гондолу, і поезію англійського лорда, дам з Ріалто, я полишив усе і кулею помчав у напрямку Ріо-де-Жанейро.

Я повернувся. Я не можу заперечувати, що коли побачив рідне місто, відчуття у мене були геть нові. І річ не в моїй політичній батьківщині, це було місце, де пройшло моє дитинство, вулиця, вежа, фонтан на розі, жінка з мантильєю на голові, чорношкірий жебрак, дрібнички та картинки з дитинства, якісь дитячі дурниці, що виринали в голові. Дух, як пташка, котра ще не відчувала перебігу років, повертався в напрямку джерел, і летів туди, щоб