Читати книгу - "Вулик"

Продавець сигарет дає сеньйориті Ельвірі прикурити.

— Ви зараз у доброму гуморі, сеньйорито.

— Ви гадаєте?

— Мені так здається. Ви начебто жвавіша, ніж в інші дні.

— Пхе! Часом доводиться робити веселу міну при поганій грі.

Вигляд у сеньйорити Ельвіри немічний, хворобливий, ніби навіть порочний. Втім, бідолашна харчується надто погано, щоб бути порочною чи цнотливою.

Матір померлого хлопця, який збирався працювати на пошті, каже:

— Я, мабуть, піду.

Дон Хайме Арсе чемно підводиться і собі й, усміхаючись, промовляє:

— До ваших послуг, сеньйоро, і, якщо Богові буде завгодно, до завтра.

Сеньйора відсуває стільця.

— Прощавайте, на все добре.

— І вам також, сеньйоро; я ваш слуга.

Донья Ісабель Монтес, удова Санса, ступає, мов королева. У своєму поношеному плащику донья Ісабель схожа на помарнілу гетеру, котра втратила колишній блиск, бо все життя пурхала, як метелик, і нічого не заощадила на старість. Вона мовчки перетинає залу і зникає за дверима. Відвідувачі проводжають її поглядами, в яких можна прочитати що завгодно, крім байдужості: захват, заздрість, симпатію, недовіру, ніжність і ще багато чого.

Дон Хайме Арсе вже не думає ні про дзеркала, ні про старих дівок, ні про сухотників, які сидять у кав’ярні (мабуть, десять відсотків), ні про умільців гострити олівці, ні про кровообіг. Увечері дона Хайме Арсе змагає сон, і він сидить, наче в якомусь отупінні.

«Скільки буде сім разів по чотири? Двадцять вісім. А шість разів по дев’ять? П’ятдесят чотири. А дев’ять у квадраті? Вісімдесят один. Де бере початок ріка Ебро? В Рейносі, провінція Сантандер. Чудово».

Дон Хайме Арсе всміхається; він задоволений своїми знаннями і, збираючи докупи тютюн із кількох недопалків, стиха бурмоче:

— Атаульф, Сигеріх, Валія, Теодоріх, Торисмунд[18]. Ручуся, що той бовдур цього не знає.

Той бовдур — це юний, блідий наче крейда поет, який саме виходить із вбиральні, де він оговтувався.

«Літо, мов нестримна річка...»

Донья Роса вже багато років, ледь не змалку, вбрана в жалобу — ніхто не знає за ким; вона неохайна, хоча й обвішана діамантами, які коштують купу грошей. І рік у рік вона важніє так само швидко, як зростає її багатство.

Це багатюща жінка: їй належить не лише будинок, де міститься кав’ярня; десятки мешканців вулиць Аподаки, Чурруки, Кампоамора, Фуенкарраль тремтять, мов школярі, першого числа кожного місяця.

— Тільки повір людям,— любить повторювати вона,— так незчуєшся, як вони тобі на голову сядуть. Ледацюги, чисті тобі ледацюги. Якби не чесні судді, то й не знаю, що б зі мною стало!

У доньї Роси власні поняття про чесність.

— Плати сповна, голубе, плати сповна, це дуже важливо.

Вона нікому в житті не подарувала й реала і ніколи не дозволяла, щоб їй платили в розстрочку.

— А навіщо тоді виселяють боржників, коли не для того, щоб виконувався закон? — каже вона.— Як на мене, то коли вже існує якийсь закон, усі мають його дотримуватися, і я — перша. В іншому разі — революція.

Донья Роса володіє акціями одного банку, де завдає клопоту всьому правлінню, а ще, як подейкують тутешні мешканці, має натоптані золотом валізи, які ховає так спритно, що їх не знайшли навіть під час громадянської війни.

Чистильник взуття налощив черевики донові Леонардо.

— Прошу.

Дон Леонардо роздивляється черевики і дає йому сигарету.

— Дуже дякую.

Дон Леонардо не платить за послугу, ніколи не платить. Він дозволяє чистити собі черевики за поблажливий жест. Дон Леонардо негідник вищого ґатунку, і це завжди викликає захоплення у дурнів. Щоразу, наводячи глянець на черевики дона Леонардо, чистильник згадує про свої шість тисяч дуро. В душі він тішиться з того, що допоміг донові Леонардо виплутатися з халепи; хоча іноді відчуває прикрість, втім, майже невловиму.

«Сеньйори — завжди сеньйори, це ясно, як Божий день. Зараз він мов не свій, але природженого сеньйора одразу видно».

Якби чистильник Сегундо Сегура був людиною освіченою, він, понад усякий сумнів, зачитувався б творами Васкеса Мельї[19].

Альфонсито, хлопчик-посильний, повертається до кав’ярні з газетами.

— Гей, голубе, скільки можна