Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

Неда Ленда з голоду напали вже корчі, він хижів дедалі дужче, і я боявся, що попри свою обіцянку канадець вибухне люттю, тільки-но з'явиться хтось із команди.

Минуло ще дві години, Нед Ленд геть утратив тяму. Він гнівно гукав, але марно; залізні стіни були глухі. На судні все мовби вимерло — не долинало жодного звуку. Воно стояло на місці, бо інакше ми відчували б дрижання корпусу. Занурене в морську безодню, воно вже не належало землі. Це грізне безгоміння страхало найдужче.

Нас покинуто, нас замуровано в цій в'язниці. Я й думати не важився, чи надовго, а чи ні. Промінчик надії, що сяйнув був мені за нашої зустрічі з капітаном, поволі згасав. Приязний погляд, ясне обличчя, шляхетна статура — все розтануло в моїй пам'яті. Я уявив собі цього загадкового чоловіка таким, який він, певно, є насправді — невблаганним, жорстоким. Він, мабуть, вище людяності; він не має жалю; він уважає всіх людей за ворогів; він присягнув їм у вічній зненависті!

Та невже ж він лишить нас отак напризволяще, віддасть на люті муки голодної смерті? Ці страшні думки зовсім мене заполонили, в уяві поставали жахливі видива; я впав у відчай. Консель був спокійний. Нед Ленд гнівно ричав.

Аж ось іззовні почувся шум. Щось затупотіло по металевому настилові. Загриміли засуви, двері відчинилися, ввійшов стюард.

І тут канадець, перше ніж я встиг кинутись йому навперейми, шарпнувся до сердеги, повалив його, вп'явся йому в горло. Стюард захрипів під його дужими руками.

Консель силкувався звільнити з гарпунерових рук уже напівживу жертву, я й собі вихопився помогти йому, та так і заклякнув на місці, несподівано почувши, слова, мовлені по-французькому:

— Заспокойтеся, містере Ленде, і ви, пане професоре. Вислухайте мене, прошу.

Ці слова промовив капітан судна.

Нед Ленд умить схопився.

Ледве живий стюард на знак свого хазяїна, хитаючись, вийшов. І така була тут капітанова влада, що стюард ані єдиним жестом не показав своєї злоби. Консель і той, мені на подив, сторопів із дива. Ми мовчки чекали, чим закінчиться ота сцена.

Капітан, спершись на ріг столу і схрестивши на грудях руки, дивився на нас дуже пильно. Може, він вагався — заводити мову чи ні? Може, шкодував, що необачно зронив ті французькі слова? Я не годен був того вгадати.

Якийсь час усі мовчали.

— Панове, — нарешті промовив капітан голосом спокійним і проникливим, — я вільно володію французькою, англійською, німецькою й латинською мовами. Я міг би заговорити за першої зустрічі, та мені хотілося спершу придивитись до вас, а тоді все розважити. Те, що ви розповіли про себе, — вірогідне, і я певен — ви ті самі люди, за яких себе видаєте. Отже, випадок звів мене з паном П'єром Аронаксом, професором природничої історії Паризького музею, відрядженим з науковою місією, з його служником Конселем та з Недом Лендом, гарпунером «Авраама Лінкольна» — фрегата військово-морського флоту Сполучених Штатів Америки.

Я вклонився на знак згоди. Капітан мене ні про що не питав — то й відповідати ні на що. Він говорив французькою мовою чудово, зовсім без акценту. Вимова його була бездоганна, слова точні, манера розмовляти прекрасна. І все-таки я не відчував у ньому співвітчизника.

Він повів далі:

— Ви, безперечно, вважаєте, що я надто припізнився з другою зустріччю. Але, довідавшись, хто ви такі, я мусив обдумати, як щодо вас повестися. Я довго вагався. Найлихіша доля звела вас із людиною, що порвала з людством. Ви порушили мій спокій.

— Мимоволі,— мовив я.

— Мимоволі? — спитав капітан, трохи піднявши голос— То це мимоволі «Авраам Лінкольн» полював мене по всіх морях? І ви мимоволі влучали в моє судно? І містер Нед Ленд мимоволі метнув у мене гарпуна?

Я почув у капітанових словах притлумлений гнів. Та на всі його закиди я мав що відповісти.

— Пане добродію, — мовив я, — ви, зрозуміло, не знаєте про чутки, що вирують в Америці та Європі відтоді, як постережено ваше судно. Ви не знаєте, як відгукнулась громадська думка обох континентів на ті нещасні випадки, що до них спричинилося зіткнення військових кораблів із вашим судном. Я не відбиратиму вашої уваги, перераховуючи всі здогади щодо незбагненного явища, яке було вашою таємницею. Але знайте — ми, гонячись за вами аж до найдальших морів Тихого океану, вважали за певне, що полюємо величезне морське чудовисько, від якого за всяку ціну мусимо звільнити океани.

На капітанових устах майнула легка усмішка. Він заговорив уже спокійніше:

— Пане Аронаксе, невже ви зважитесь твердити, ніби ваш фрегат не гнався б за підводним судном і не обстрілював його так само невтомно, як і загадкове чудовисько?

Я знітився, бо був певен — капітан Фарагут неодмінно б стріляв. Він би мав за свій обов'язок знищити судно так само, як і велетенського нарвала.

— Отже, ви мусите зрозуміти, пане Аронаксе, — я маю право поставитися до вас як до своїх ворогів.

Я промовчав. Навіщо сперечатися з такого-от питання, коли сила може розбити найпевніші ваші доводи?

— Я довго вагався, — повів далі капітан. — Ніщо не зобов'язувало мене давати вам притулок. Коли б я надумав позбутися вас, не було б мені потреби зустрічатися з вами вдруге. Я міг би висадити вас на палубу цього судна, зануритись у морську глибінь і забути навіть про ваше