Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— Це — право дикуна, — відмовив я, — а не право цивілізованої людини.

— Пане професоре, — зразу заперечив капітан, — я не з тих людей, яких ви називаєте цивілізованими! Я порвав із суспільством, а чого саме — єдиному мені про те судити. Тому я не підкоряюсь законам цього суспільства і прошу вас у розмові зі мною ніколи на них не покликатися.

Це було сказано дуже гостро. Гнів і зневага світилися в капітанових очах, і мені сяйнула думка: його минуле ховає якусь страшну таємницю. Недарма ж він поставив себе поза людськими законами і, вийшовши за межі доступності, здобув собі цілковитої незалежності в найширшому розумінні цього слова! Бо справді, хто б то зважився переслідувати його в морській безодні, коли й на поверхні він обриває будь-яку спробу боротися проти нього? Яке судно витримає удар цього підводного монітора? Яка броня, хай і найміцніша, встоїть перед його тараном? Жоден з людей не міг вимагати в нього звіту за його вчинки! Бог, якщо він у нього вірив, сумління, якщо він його мав, — ось єдині йому судді.

Всі ці думки промайнули мені в голові, поки таємничий невідомець мовчав, глибоко замислившись.

Я дивився на нього з жахом, а враз і з цікавістю.

Нарешті капітан заговорив:

— Я довго вагався, та нарешті вирішив, що власні інтереси можна поєднати із природним співчуттям, на яке має право кожна людина. Коли вже вас доля до мене закинула, то ви тут залишитеся. Ви матимете волю, зрештою, досить відносну. Натомість вам належить підкоритись одній моїй умові. Мені досить самої вашої обіцянки виконати цю умову.

— Кажіть, пане добродію, — озвався я. — Сподіваюся, ця умова — така, що її може прийняти порядна людина.

— Певна річ, пане. Отже: може статися, що непередбачені обставини змусять мене спровадити вас на кілька годин або й днів до ваших кают. Я не хотів би вдаватися до сили — тож волів би мати вашу обіцянку беззаперечного послуху. Отак чинячи, я здіймаю з вас будь-яку відповідальність за розголошення моїх таємниць: ви ж бо не бачитимете того, чого вам бачити не слід. Чи пристаєте на цю умову?

Виходить, на судні діється таке, чого не сміють бачити люди, котрі не поставили себе поза суспільним законом! Із усіх несподіванок, що їх обіцяло мені майбутнє, ця несподіванка найменше мене приваблювала.

— Пристаємо, — відповів я. — Але дозвольте запитати вас.

— Прошу, пане.

— Ви сказали, що на судні ми будемо вільні?

— Так, будете вільні.

— Мені хотілося б знати, як ви розумієте цю волю.

— Вам буде вільно всюди ходити, оглядати судно, спостерігати все, що тут діється, — за винятком особливих випадків, — себто вам буде надано волю, яку маємо й ми — моя команда і я.

Очевидно, ми один одного не розуміли.

— Перепрошую, пане, — мовив я, — але така воля — воля в'язня, якому дозволено ходити по своїй тюрмі. Ми не можемо на те пристати.

— Одначе доведеться пристати!

— І ми маємо навіки зректися надії побачити свою батьківщину, друзів і родичів?

— Так. Але заразом навіки скинути з себе і той нестерпний земний тягар, що люди називають його волею. І це не так важко, як вам здається!

— Щодо мене, — вигукнув Нед Ленд, — я ніколи не пообіцяю покірно сидіти в тюрмі й не думати про втечу!

— Я й не домагаюся вашої обіцянки, містере Ленде, — холодно відповів капітан.

— Пане, — вигукнув я, нетямлячись із обурення, — ви надуживаєте нашим терпінням! Це жорстоко!

— Ні, пане, це милосердно! Я вас полонив після бою! Я дарував вам життя, а досить було одного мого слова — і вас би поглинула океанова безодня. Ви напали на мене! Ви одкрили таємницю, в яку не має права проникнути жодна людина на світі,— в таємницю мого існування. І ви сподіваєтесь, ніби я дозволю вам повернутися на ту землю, де й підозрівати ніхто не повинен, що я є на світі? Ніколи! Залишаючи вас тут, я бережу не вас, а себе самого!

Ці слова знаменували: проти капітанового рішення безсилі будь-які докази.

— Отже, пане добродію, — озвався я, — ви пропонуєте нам не що інше, як вибір між життям і смертю?

— Так.

— Друзі,— мовив я до Неда й Конселя, — очевидячки, дальші суперечки марні. Але затямте — ми не даємо ніяких обіцянок капітанові цього судна.

— Так, ніяких, — ствердив капітан.

Потому додав уже лагідніше:

— Дозвольте мені закінчити нашу розмову. Я знаю вас, пане Аронаксе. Якщо не ваші супутники, то, сподіваюся, ви особисто не нарікатимете на випадок, що з'єднав наші шляхи. Між моїми улюбленими книгами є й ваша праця, присвячена дослідженням морських глибин. Я часто її перечитую. Ви посунули цю галузь науки так далеко вперед, як тільки міг це зробити житець землі. Але всього ви не знаєте, бо ви всього не бачили. Дозвольте запевнити — ви не будете ремствувати, що потрапили на моє судно. Ви помандруєте в країну чудес. Нескінченні чарівні видива полонитимуть вашу уяву. Ваші очі невтомно милуватимуться мінливими дивовижними картинами! Я надумав ще раз об'їхати під водою навколо світу, — хтозна, чи не востаннє,— ще раз оглянути все, що вивчив у морських глибинах.

Ви будете мені за помічника. Віднині ви вступаєте в нову стихію; ви побачите все те, чого не бачила ще жодна людина, — я й мої колеги не беруться до уваги, — і наша планета розкриє перед вами свої останні таємниці.

Як по правді, ці слова запали мені в душу. Він діткнувся мого вразливого місця. І я на мить забув, що плата за всі ці чудеса — моя воля. Та я все ж уповав на майбутнє, тому