Читати книгу - ""Веста" не знає пощади, Микола Козакевич"

— За що ви арештовуєте його? — спитала блондинка.

— За невинність, — буркнув шофер, саджаючи пасажира в машину.

— Пане інспектор, — звернулася тоді жінка до Недєльського, відчувши якось, що він тут старший, — я б хотіла дещо сказати чоловікові…

“Виходить, дружина”, — майнуло в голові сержанта.

— Говоріть, тільки швидко…

— Олесю, ти, мабуть, не скоро повернешся додому, залиш мені що-небудь на життя… Може, портфель? За нього завжди дадуть злотих двісті…

— Добре, люба, — охоче погодився арештований, — візьми і продай його. Я скоро повернуся, це просто непорозуміння.

Чоловік подав їй старий, облізлий портфель, але Недєльський тут же перехопив його на льоту:

— Хвилиночку, — мовив суворо, — я дозволив сказати кілька слів, але не дозволяв нічого передавати!

Сержант відкрив портфель, засунув у нього руку і, намацавши кілька маленьких металевих предметів, вийняв їх. То були годинники — п’ять новеньких, поблискуючих нікелем, плоских годинників марки “Лонжін”.

Побачивши, що було в портфелі, шофер аж свиснув.

— Це, мабуть, коштує більше ніж двісті злотих, — іронічно зауважив він.

— Я зовсім не знала, що там є, — спокійно відповіла жінка. — Він ніколи не хвалився переді мною тим, що заробить…

— “Заробить”! — засміявся Недельський. — Це, видно, та прогресивка за перевиконання плану, га? Непогано заробляєте, Чорна Ручко. Ну досить, їдьмо вже!

— Що ж, пане комісар, кожен старається, як може, — сказав, зовсім не збентежившись, Чорна Ручка. Він навіть не повернув голови, коли “Варшава” рушила з місця і на тротуарі лишилася самітна фігура жінки, яка називала його своїм чоловіком. Побрязкуючи наручниками, злочинець вигладив вилоги свого зеленого костюма в ялинку і мимохідь зауважив:

— А ви, пане комісар, мабуть, недавно працюєте в міліції?

— Чому ви так думаєте? — поцікавився Недєльський, відчуваючи в цю мить майже симпатію до свого першого арештованого.

— Бо я вас, пане комісар, ніколи не бачив. І ви не обшукали мене. А що, якби в мене була зброя?

— Ви повинні говорити тільки тоді, коли вас питають, — сердито буркнув сержант, відчуваючи, як краска заливає йому обличчя. До того ж у дзеркалі він побачив вишкірені зуби шофера, який, почувши зауваження Чорної Ручки, не міг не визнати, що той має рацію. Ця іронічна посмішка нагадала Недєльському гримасу поручика Комісяка, коли той ущипливо виказував йому за недосвідченість. Тільки тепер сержант обшукав Чорну Ручку, але ніякої зброї не знайшов.

— Ваш зять був багатою людиною? — питає Завірюха, а сам уважно дивиться в обличчя жінки, що сидить навпроти нього. Вискубані, підмальовані олівцем брови, рум’яна, які просвічують крізь товстий шар крему і пудри, не можуть приховати її віку. Рівні ряди нейлонових зубів непогано імітують натуральні, тільки вони надто білі, щоб можна було визнати їх за справжні. Жанна Шміт, сестра Вільгельміни Рем, викликана спеціально з Лодзі, спокійна і врівноважена. “Надто врівноважена, — думає капітан, — коли зважити, що цю людину спіткало велике горе”.

— Як на мене, то він жив добре, — відповідає жінка, — проте важко назвати його багатим у традиційному розумінні цього слова.

— Ви знаєте що-небудь про заощадження зятя?

— Вибачте, але я не заглядаю в ощадні книжки своїх родичів. Жили вони економно, тому могли зібрати. Август був експертом по імпортних товарах у багатьох установах, займав високу посаду, часто одержував премії…

— А ваша сестра жила у згоді з Августом Ремом?

— Я ніколи не чула, щоб Вільгельміна нарікала на свого чоловіка. Вони справляли враження щасливої сім’ї. Але сказати певно, що між ними не було непорозумінь, звичайно, не можна.

— Чому? — перебив капітан.

— Бо в наших колах взагалі не практикується публічно розв’язувати сімейні конфлікти або розповідати про них постороннім.

Усі відповіді цієї жінки були однакові: гладенькі, логічні і загальні. Вона не сказала жодного слова, яке могло б пролити світло на справу. Завірюха відчував у ній напружену пильність, старанно приховану під личиною інтелігентної, витонченої дами.

“Вона щось знає, та не хоче сказати”, — мучила капітана думка, але він не вмів знайти ключа до того, що старанно ховала в собі Жанна Шміт.

— Ви одержували матеріальну допомогу від сестри або Августа Рема?

— В основному ні. Раніше кілька разів я позичала у них гроші, коли відкривала в Лодзі свій магазин мод. Усі борги я вже давно виплатила Ремам.

— То були великі суми?

— Не дуже. По кільканадцять тисяч злотих. Звичайні родинні послуги.

— Вибачте, ще одне запитання: вони позичали вам гроші під проценти?

В її очах з пофарбованими чорними віями вперше блиснула іскра, але Шміт одразу ж погасила її:

— Я вже сказала, що то були справи родинні, а не торговельні, і таке запитання ображає пам’ять покійних.

— Вибачте… — капітан, ніби відчуваючи свою вину, схилив голову.

Запала мовчанка. Потім Завірюха наважився запитати про те, що його цікавило найбільше.

— Перш ніж перейти до наступного питання, я повинен ще раз нагадати вам, що свідок зобов’язаний говорити правду, і тільки правду.

— Це я знаю. Але знаю і те, що, виступаючи як свідок у справі своїх близьких родичів, я маю право не відповідати на запитання, — сказала Шміт, спокійно і очікувально глянула на Завірюху.

— Що ви знаєте про особу на ім’я Теофіл? Які стосунки були між ним і подружжям Рем? Де він тепер і що робить?

Ні в зовнішності жінки, ні в її поведінці, на перший погляд, нічого не змінилось, але капітан відчув, що це питання вразило Жанну Шміт. Минуло чимало часу, поки вона обізвалася трохи зміненим голосом: