Читати книгу - ""Веста" не знає пощади, Микола Козакевич"

— Звичайно. А ввечері там, крім усього, грає ще джазовий оркестр у танцювальному залі, — доповнив Завірюха. — Який він, той Козік?

— Вік 35–40 років, низький, дрібний, брюнет, обличчя довгасте, шкіра смугла, очі карі, був у зеленому костюмі в ялинку і поношених спортивних тапочках. Особливі прикмети…

— Руки в синцях і дряпинах, з фіолетово-чорним відтінком шкіри, — перебив Завірюха. Хорунжий глянув на нього дещо спантеличений:

— Товаришу капітан, то ви вже знаєте, про кого мова?

Але капітан не відповів. Підійшовши до Недєльського, він по-приятельському поплескав його по плечу і сказав:

— Ну, пане магістр, досить читання! Біжіть до Комісяка і візьміть у нього список підозрюваних.

— Чудес на світі не буває, — любив говорити капітан Завірюха, — а якщо й трапляються, то завжди хтось мусить добряче попрацювати.

Так було і цього разу. На другий день намагалися встановити особу кочегара з готелю. Порівнювали відомості, що дістав хорунжий Барський, з описом злочинців, який дав Комісяк, з даними, взятими із свідчень Вероніки Галки. Написати просто. А на практиці це години праці багатьох людей. Працівники оперативного відділу складали списки підозрюваних, у картотеці розшукували карточки цих осіб, експерти порівнювали їхні відбитки пальців з тими відбитками, які зняв капітан на коробці з-під фарби.

Завірюха розумів, що вся ця робота може виявитись марною, — адже злочинець міг бути й не зареєстрований у міліцейській картотеці. І тому, чекаючи результатів експертизи, він накреслював план оперативних дій, які вважав за потрібне розпочати в тому разі, коли порівняння відбитків нічого не дасть. Розшукати злочинця у місті, де живе мільйон чоловік, — справа дуже копітка і складна, отож капітан обмірковував цей план з важким серцем.

Коли нарешті пізно ввечері з експертизи принесли лист, Завірюха взяв його з хвилюванням. Недєльський бачив, як капітан розірвав сірий конверт, вийняв з нього другий, теж запечатаний сургучом. Потім дістав невеличкий аркушик паперу з висновком експерта. Короткий блиск, який спалахнув в очах Завірюхи, коли він прочитав цей висновок, красномовніше, ніж слова, сказав сержантові про успіх.

— Ну, колего, ось вам і перше завдання, — мовив капітан і передав аркушик Недєльському.

Уже три години сержант Недєльський, одягнутий у цивільне, їздив по місцях, де, за наявними даними, найчастіше бувала розшукувана особа, але на слід не натрапив. І в серці маленьким черв’ячком уже ворушилося побоювання, що він не зможе знайти злочинця, що “перше самостійне завдання”, яке доручив йому капітан Завірюха, закінчиться поразкою.

— Їдьмо швидше! — кинув Недельський шоферові, хоч стрілка спідометра давно вже перейшла межу дозволеної в місті швидкості.

Нарешті в невеличкому брудному барі на Празі сержант побачив чоловіка, схожого на злочинця, якого він шукав. Той сидів за столиком у товаристві досить вродливої блондинки з передчасно постарілим обличчям. Недєльський непомітно вийшов з бару і покликав шофера. За хвилину обидва, з кухлями в руках рушили до столика незнайомця.

— Можна біля вас сісти? — запитав Недєльський хриплим від хвилювання голосом.

— Сідайте, — буркнув чоловік, швидко зиркнувши на них.

— Усі столики зайняті, а ноги аж гудуть, — пояснював шофер.

— Навіщо ця промова, — знизав плечима незнайомець, — є вільне місце, то сідайте і крапка!

Вони мовчки пили пиво, вдаючи зовсім байдужих, хоч у Недєльського серце під сірим піджаком так колотилося, що сержант боявся, чи не почує його жінка, яка замислено щось виводила на столику пальцем, вмоченим у розлите пиво.

— Слухай, — звернувся раптом до нього шофер, — може організуємо по сто грамів?

— Чому ні, — охоче підхопив ініціативу Недєльський. — А може й ви вип’єте з нами по чарці? За наш рахунок, звичайно…

— Ну валяй… замовте чвертку! — пожвавішав чоловік, який, видно, й не думав церемонитись.

Шофер пішов до буфету і незабаром повернувся з чверткою горілки і кількома бутербродами на тарілці. Незнайомець зневажливо відсунув закуску.

— Мені вистачить і того хліба, який є в чарці, — пожартував він, значливо моргнувши. — Ну то будьте, панове!

Недєльський мало не захлинувся теплою, несмачною горілкою, але мусив грати хлопця-друзяку і теж не взяв закуски. Розмовляли про погоду, про спеку, про ловлю риби у Віслі. Правда, розмовляв тільки чоловік, блондинка сиділа мовчки, і сержант запитував себе, хто вона — дружина, сестра чи просто випадкова знайома бандита? Ким би не була, а треба діяти. Треба вибрати слушний момент, кінчити випивку і арештувати цього типа, але так, щоб відвідувачі бару не розібрали, що сталося. Сержант боявся, щоб жінка не наробила галасу, та придумати нічого не міг. Випадок допоміг йому. Жінка раптом підвелась і, сказавши: “Я на хвилинку”, — вийшла. Недєльський штовхнув коліном шофера і одночасно запитав:

— Ти заплатив?

— Заплатив.

— Пора вже кінчати розвагу.

— Ви вже йдете? А може, ще одну чвертку? — з жалем у голосі промовив незнайомець.

— Час іти, — сказав Недєльський і, підвівшись, став впритул до незнайомого. Кмітливий шофер негайно став з другого боку.

— Ну, бувайте! — мовив сержант, подаючи бандитові руку. І як тільки той подав свою, Недєльський міцно схопив його. За другу руку одразу схопив шофер.

— Вставай, негіднику! — уривчастим від хвилювання голосом наказав Недєльський. — Ми з міліції…

Захоплений зненацька чоловік покірно підвівся і, навіть не намагаючись опиратися, рушив між своїми конвоїрами. Люди, які не знали, в чому справа, могли подумати, що то два приятелі ведуть третього, трохи підпилого. Вони вже підходили до машини, коли з бару вибігла подруга бандита.