Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Кобзар, Шевченко Т. Г. 📚 - Українською

Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кобзар" автора Шевченко Т. Г.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 106
Перейти на сторінку:
class="s1">Понад Дніпром, гаєм

Ідуть старі гай­да­ма­ки,

Ідучи співа­ють:

«А в на­шо­го Га­лай­ди ха­та на по­мості.

Грай, мо­ре! доб­ре, мо­ре!

Добре бу­де, Га­лай­да!»

 

[Квітень-листопад 1841, С.-Петербург]

 

ПЕРЕДМОВА

 

 

По мові - пе­ред­мо­ва. Мож­на і без неї, так ось бач­те що: все, що я ба­чив над­ру­ко­ва­но­го,- тілько ба­чив, а про­чи­тав ду­же не­ба­га­то,- всю­ди є пе­редс­ло­во, а в ме­не не­ма. Як­би я не дру­ку­вав своїх «Гай­да­маків», то во­но б не тре­ба і пе­ред­мо­ви. А ко­ли вже пус­каю в лю­ди, то тре­ба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не ска­за­ли: «От який! хіба діди та батьки дурніші бу­ли, що не пус­ка­ли в лю­ди навіть гра­мат­ки без пре­дис­ловія». Так, да­лебі, так, ви­ба­чай­те, тре­ба пре­дис­ловіє. Так як же йо­го ском­по­но­вать? щоб, знаєте, не бу­ло і крив­ди, щоб не бу­ло і прав­ди, а так, як всі пре­дис­ловія ком­по­ну­ються. Хоч убий, не вмію; тре­ба б хва­лить, так со­ром, а гу­дить не хо­четься. Начнем же уже на­ча­ло кни­ги сице: ве­се­ло по­ди­виться на сліпо­го коб­за­ря, як він си­дить собі з хлоп­цем, сліпий, під ти­ном, і ве­се­ло пос­лу­хать йо­го, як він заспіває ду­му про те, що дав­но діялось, як бо­ро­ли­ся ля­хи з ко­за­ка­ми; ве­се­ло… а все­-та­ки ска­жеш: «Сла­ва бо­гу, що ми­ну­ло»,- а над­то як зга­даєш, що ми од­ної ма­тері діти, що всі ми слав՚яне. Сер­це бо­лить, а роз­ка­зу­вать тре­ба: не­хай ба­чать си­ни і вну­ки, що батьки їх по­ми­ля­лись, не­хай бра­та­ються зно­ву з своїми во­ро­га­ми. Не­хай жи­том-пше­ни­цею, як зо­ло­том, пок­ри­та, не роз­ме­жо­ва­ною ос­та­неться навіки од мо­ря і до мо­ря - слав՚янськая зем­ля. Про те, що діялось на Ук­рай­ні 1768 ро­ку, роз­ка­зую так, як чув од ста­рих лю­дей; над­ру­ко­ва­но­го і кри­ти­ко­ва­но­го нічо­го не чи­тав, бо, здається, і не­ма нічо­го. Га­лай­да впо­ло­ви­ну ви­ду­ма­ний, а смерть віль­ша­нсько­го ти­та­ря прав­ди­ва, бо ще є лю­ди, ко­торі йо­го зна­ли. Гонта і Залізняк, ота­ма­ни то­го кро­ва­во­го діла, мо­же, ви­ве­дені в ме­не не так, як во­ни бу­ли,- за це не ру­ча­юсь. Дід мій, не­хай здо­ров бу­де, ко­ли за­чи­на роз­ка­зу­вать що-не­будь та­ке, що не сам ба­чив, а чув, то спер­шу ска­же: «Ко­ли старі лю­ди бре­шуть, то й я з ни­ми».

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ! 106

 

 

«Бачимо, ба­чи­мо, що оду­рив, та ще хо­че і одб­ре­хаться!» Отак ви вслух по­ду­маєте, як про­чи­таєте мої «Гай­да­ма­ки». Па­но­ве гро­ма­до! да­лебі, не бре­шу. Ось ба­чи­те що! Я ду­мав, і ду­же хотілось мені над­ру­ку­вать ваші ко­зацькі іме­на ря­доч­ком гар­ненько; уже бу­ло і най­шло­ся їх де­сятків зо два, зо три. Слу­хаю, ви­хо­дить раз­но­мо­ва: один ка­же - «тре­ба», дру­гий ка­же - «не тре­ба», третій - нічо­го не ка­же. Я ду­мав: «Що тут ро­бить на світі?» Взяв та й про­цинд­рив гар­ненько ті гроші, що тре­ба бу­ло зап­ла­тить за ар­куш над­ру­ко­ва­но­го па­пе­ру, а до вас і ну пи­сать оцю ци­ду­лу! Все б то це нічо­го! Чо­го не трап­ляється на віку! Все бу­ває, як на довгій ниві. Та ось ли­хо мені на без­го­лов՚я! Єсть ще і такі па­ничі, що со­ро­ми­лись свою бла­го­род­ну фамілію (Кир­па-Гнуч­ко­шиєнко-в) і над­ру­ку­вать в му­жицькій кни­жці. Да­лебі, прав­да!

Т. Шев­чен­ко

 

«Вітер з гаєм розмовляє…»

 

 

Вітер з гаєм розмовляє,

Шепче з осокою,

Пливе човен по Дунаю

Один за водою.

Пливе човен води повен,

Ніхто не спиняє,

Кому спинить - рибалоньки

На світі немає.

Поплив човен в синє море,

А воно заграло,-

Погралися гори-хвилі -

І скіпок не стало.

 

Недовгий шлях - як човнові

До синього моря -

Сиротині на чужину,

А там - і до горя.

Пограються добрі люди,

Як холодні хвилі;

Потім собі подивляться,

Як сирота плаче;

Потім спитай, де сирота,-

Не чув і не бачив.

 

[1841, С.-Петербург]

 

МАР՚ЯНА-ЧЕРНИЦЯ 107

 

Оксані К…ко108

На пам՚ять того,що давно минуло

 

Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю,

Лама дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає;

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає -

У якому краю мене заховають,

Де я прихилюся, навіки засну.

Коли нема щастя, нема талану,

Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;

Тілько його й долі, що рано заснув».

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!109

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво - твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар՚яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар՚яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

 

Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 р.

 

 

I

 

У неділю на вигоні

Дівчата гуляли,

Жартували з парубками,

Деякі співали -

Про досвітки-вечірниці

Та як била мати,

Щоб з козаком не стояла.

Звичайне, дівчата…

То про своє все й співають,

Яка про що знає…

Аж ось з хлопцем старий кобзар

В село шкандибає.

В руках чоботи, на плечах

Латана торбина

У старого; а дитина!

Сердешна дитина!

Обідране; ледви-ледви

Несе ноженята…

(Достеменний син Катрусі).110

Дивляться дівчата…

«Кобзар іде! Кобзар іде!»

Та всі, якомога,

Хлопців кинули, побігли

Зустрічать сліпого!

«Діду, серце, голубчику,

Заграй яку-небудь.

Я шага дам».- «Я - черешень».

«Всього, чого треба,-

Всього дамо… одпочинеш,

А ми потанцюєм…

Заграй же нам яку-небудь».

«Чую, любі, чую…

Спасибі вам, мої квіти,

За слово ласкаве.

Заграв би вам, та, бачите,

Справи нема…111 справи.

Учора був на базарі,

Кобза зопсувалась…

Розбилася…» - «А струни є?»

«Тілько три осталось».

«Та хоч на трьох яку-небудь».

«На трьох… Ох, дівчата!

І на одній колись-то грав,

Та ба, вже не грати…

Постривайте, мої любі,

Трошки одпочину.

Сядьмо, хлопче». Посідали.

Розв՚язав торбину,

Вийняв кобзу, разів зо два

Ударив по рваних.

«Що б вам заграть? постривайте.

Черницю Мар՚яну -

Чи чували?» - «Ні, не чули».

«Слухайте ж, дівчата,

Та кайтеся… Давно колись

Була собі мати,

Був і батько, та не стало;

Осталась вдовою,

Та й не молодою,

І з волами,

І з возами,

Й малою дочкою.

Росла дочка

1 ... 18 19 20 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кобзар, Шевченко Т. Г.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кобзар, Шевченко Т. Г."