Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

Що ж, я недооцінив її. Не дивлячись на свій по-дитячому наївний вигляд, Олена зовсім не дурна. І дратівливо підозріла.

— Я намагаюся віддячити за порятунок, — знову брешу і знову мені зовсім не соромно, але не можу ж я сказати їй правду насправді, — якби ви не витягнули нас із того болота, то я і навіть не знаю, коли б нам вдалося вибратися, — хоча не можу сказати, що в моїх словах одна тільки брехня, адже я й справді вдячний. — Крім того, мені дуже сподобався ваш смак, — усміхаюся, але по очах бачу, що Олена мені зовсім не вірить.

Я встаю з наміром закінчити цю розмову. Так, я звик йти до кінця, добиватися свого через “не можу”. Однак повзати на колінах я не стану. Продую суперечку — так і буде. На таке я не підписувався. Ми всього нічого розмовляємо, а я вже розізлився, отже, працювати ми разом все ж таки не зможемо. Отже, настав час згортати нашу бесіду. Тому і говорю те, що думаю про її здібності насправді:

— Знаєте, захистити диплом може кожен. Але оформити приміщення так, щоб у ньому відчувалася душа — дано лише одиницям. Цьому не можна навчитися і це не приходить із досвідом. Тут або є чуття, або його немає. У вас воно, певно, є. Потрібно лише розвивати. Я б дуже хотів побачити, як ви опануєте професію мрії. І, звісно ж, як і будь-який бізнесмен, я у своїх мріях вже підрахував, який нам обом принесе дохід ваш талант, — і тут я зовсім душею не кривлю, — проте бачу, що ви, Олено, у нашій співпраці не зацікавлені. Тому дозвольте відкланятися.

На останній моїй фразі дівчина пирскає. Як же, кумедно їй. Я тут, можна сказати, гопака перед нею станцював. Ніколи й нікого так до себе на роботу піти не вмовляв, зазвичай у мене черга на кожну посаду, адже я й справді плачу своїм співробітникам вище середнього. Плюс репутація моєї компанії. Тож потреби в охочих у мене ніколи немає. Ще й питання це про ескорт вивело з себе.

Я прямую до входу до будинку. У грудях неприємно стискає. Таке враження, що я знайшов справжній самородок у цій глушині. Талантище! І ось так просто готовий відмовитись і залишити Олену разом із її сумнівами тут, щоб вона й далі на тракторі каталася, виручаючи з біди таких же столичних придурків, як я. Від картини, що постала перед очима, де дівчина так само звільняє з грязьової пастки якихось лівих мужиків, стає несподівано неприємно. Наразі собі на горло буквально доводиться наступити. Не залишає мене відчуття неправильності того, що відбувається.

— Мирославе Богдановичу, — чую голос за спиною і завмираю на місці, — я теж дуже хотіла б працювати у вас.

Не повертаюся. Вона в жодному разі не повинна побачити мою усмішку на всі тридцять два зуби.

— Ви візьмете мене на посаду дизайнера? — додає вона.

Барабанний дріб, фанфари чи чим там славлять переможців? Повертаюся до дівчини, закушуючи щоку, щоб не вищирюватися, як справжній хижак, який наздогнав таки свою здобич.

— Звісно, ​​Олено, — відповідаю вкрадливо.

Тепер залишилося відвезти її до столиці. Мене накриває такою потужною хвилею ейфорії, навіть ловлю себе на тому, що якщо її рідня буде проти, я просто викраду цю дівчину-впертість. Але при цьому зовсім не усвідомлюю, що мене зовсім не в той степ несе.