Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

Варто було дівчині сховатися за дверима у дім, побажавши мені добраніч, я полегшено видихаю. Перший етап минув успішно, чому я дуже радий. Передчуваю, що просто мені з нею точно не буде. Зате весело. А веселощів у моєму житті останнім часом катастрофічно мало.

Сідаю назад на лавку і милуюся простою сільською красою. Іноді нам усім не вистачає ось такого моменту спокою. Коли не треба нікуди поспішати та щось комусь доводити. Ти просто сидиш і мовчиш, слухаючи, як довкола тебе вирує життя. І як час стрімко біжить вперед. А ти не наздоганяєш його, бо в цьому немає сенсу. Тому що це просто неможливо. Роки минають один за одним — і ось тобі вже тридцять.

— Як же добре це у вас, столичних мажорів, виходить, - чую невдоволений чоловічий голос і повертаю голову у бік, звідки він долинає.

Поки ми приводили себе в порядок, а потім вечеряли, погода заспокоїлася і вечір порадував нас гарним заходом сонця. Щоправда, я застав лише його залишки, коли вийшов на ґанок. А за той час, що ми з Оленою домовлялися, на землю встигли спуститися сутінки. А коли вона пішла спати, то на вулиці вже зовсім стемніло. Це й сприяло тому, що нашу розмову чув небажаний свідок.

— Що? — перепитав я, виторговуючи таким чином собі час для маневру.

Працівник, один із тих, хто вечеряв з нами за одним столом, виступає вперед зі свого укриття. Здається, Василь, але я не певен.

— Приїхав тут увесь такий із себе крутий, — цідить він крізь зуби, — локшину дівчинці на вуха навішав, а вона й повірила.

Я бачив, яким поглядом він спостерігав за нашим з Оленою спілкуванням за вечерею. Тому його реакція мене не дивує. Я оцінюю його поглядом. Звичайний сільський мужик, лише трохи молодший за мене. Він стоїть у робочому одязі, сунувши руки в кишені. Треба ж, претендент на ніжне дівоче серце намалювався.

— Я запропонував Олені роботу, — говорю максимально серйозно. — На цьому все. І локшину їй на вуха не вішав.

— Звісно, ​​— він посміхається і спльовує на землю.

Мда, манери гопника із дев'яностих.

— Я таких, як ти, наскрізь бачу, — продовжує співрозмовник, — заманиш у свої міські джунглі, збезчестиш і викинеш, коли награєшся. Повернеться вона з розбитими мріями, заплаканими очима та доважкою у пелені.

Збезчестиш? Доважок у пелені? Він взагалі у якому столітті живе?

— Олена дівчинка хороша, — не вгамовується Василь, — ти її зіпсуєш. Однаково нічого, крім ролі твоєї тимчасової іграшки, ти їй дати не зможеш.

Блаженна простота! Невже він справді думає, що я викладу йому всі карти? Не збираюся я її псувати, а тимчасовою іграшкою своєю робити — тим паче. У столиці багато дівчат, з якими можна весело провести час. У мене до неї суто діловий підхід. Не зовсім робочий, але точно не той, про який він думає. Втім, обговорювати свої плани з цим місцевим альфа-самцем я точно не збираюся.

— А що можеш дати їй ти? — запитую, інтонацією натискаючи на останнє слово, і розтягую губи в посмішці. — Город? Корову? Заробітну плату найманця на фермі її батька? Ти й сам розумієш, що нема чого запропонувати, тому й спостерігаєш за нею здалеку, не наважуючись підійти.