Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Одного разу послали нас з товаришем, Віталієм, у тріскучий мороз везти двома воловими саньми сіно з далекого луг – десь за кілометрів вісімнадцять. І треба було спочатку пробити впорожні дорогу до стогу. Поки їхали, почалася люта віхола, сніг сліпив очі, вітер не давав дихнути, у білому мороку не було видно нічого за два кроки. Ми заблукали в лісі, аж поки воли не почали лягати у сніг. Боротися з заметами було вже несила і Віталій присів під сосною: «Юро, давай поспимо трохи». Але я, начитаний, знав, що той сон буде для нас останній, підняв його. Повипрягали воли з саней й пустили їх, а самі прив’язалися довгими мотузками, якими в’язали сіно, до ярма, і вони пішли, а ми, тримаючись за мотуз, слідом за ними. Йшли довго, повільно, невідь куди, лісом, через чагарі та замети, аж поки воли не зупинилися. Ми по мотузці, через завірюху, вперед, то був тин – село. Постукали у двері, нас впустили до хати і ми без сил попадали біля печі і поснули. А господар послав на лижах до бригади сусідського парубка, аби той заспокоїв наших матерів – воли ж бо прийшли самі.

Геть важкою була робота на жатках, і особливо на молотарках-«лобогрійках». Чи ти на передньому металевому сидінні-сковороді, правиш кіньми, а вони не тягнуть, збиваються в жито, страшно, що обріжуть ноги, чи на задньому сидінні з вилами, зрубаними навскіс в один бік, скидаєш з платформи скошене збіжжя, тут не зівай, бо як вчасно не скинути, набереться гора, і так раз за разом.

І робота біля молотарки: возити з поля снопи, подавати їх на воза, уміло вкласти, щоб не розсипалися, подавати снопи зі скирти по ланцюзі, тягати від соломотряса конем солому, а особливо полову, коли увесь закурений, занюханий до очей і продихнути ніяк.

А в обід варять величезний казан затірки: вода, сіль і три-чотири жмені борошна, і ось старий Лихошапка несе від казана мисочку тієї затірки й тихо каже: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе життя». І всі те чують і ніхто не доносить, бо думають так усі.

Але це пізніше. А починалися наші університети, що описано багато разів, з випасання гусей (гуски з гусенятами), охорони городів (проса, пшениці) від курей та качок, виполювання того ж самого проса на городі, на колінах (бо важко відрізнити стебла пирію від стебел проса), а трохи пізніше – коров’ячого пастушка. Окраєць хліба, пляшка молока, два-три огірки, цибулина в торбі на цілий день, іноді кришеничок сальця. День на пастівнику довгий-предовгий. Міряєш-міряєш палицею власну тінь – коли вже гнати корову додому. Та й пастуша робота не легка, мати будить задовго до схід сонця, вставати не хочеться, вона й просить і свариться, а ти встаєш зарюмсаний і йдеш, заплітаючись ногами. А буває, що якась корова, у якої вдома залишилося теля, зривається утікати, або корова «за бугаями», і тоді бігаєш до знемоги. Але часто бувало на пастівнику й весело, коли збереться нас кілька отаких шибеників – пастушків сусідніх табунів, і граємо ми в «гилки», в «сракача», в «масла», а от хтось не втримався і голосно гуркнув, тоді збігаються всі й лупцюють його по спині зі словами: «раки, раки, рачачі, обирайтесь, хлопці, всі, хто не прийде на рак, тому тоже буде так». І хто запізнився, тому теж «так». Наприкінці запитують: «дуб, качан, чи пшоно?». Як він скаже «дуб», то «тягни його за чуб»; якщо «качан», тоді «качав, качав і знов почав», і тільки «пшоно» – б’ють дужче, приказуючи: «Ето дєло рішено».

І ловимо в зарослих ситнягом і очеретом канавах маленьких прудких рибок-задесенок, і в’юнів, і деремо качині гнізда по черзі – один пасе, другий лізе в чагарі – шастаємо в близький ліс по малину. Але ось вже хліб з’їдений давно, молоко випите, тінь стала довгою-довгою і ми вирушаємо додому. Тут треба особливо пильнувати, бо деякі «бредні» корови норовлять забрести в городи, й буває там корова залишається до ночі, й тоді тобі влетить на горіхи. І буває, що ти пасеш зі старшою за тебе дівкою, або молодою молодицею, і тобі увесь день жаско, і увижається тобі щось таке… про що соромно і приємно думати.

А вже з років тринадцяти, з чотирнадцяти тебе починають змагати гріховні думки, не те щоб зовсім гріховні, але думки про осіб протилежної статі. І ось увечері, отакі горобці й отакі синиці, збігаємося «на ріжку» – на вигінці, і вже майже в сутінках граємось в «мурушки», в квача, ганяємось за дівчатами, й намагаємось упіймати так, щоб вхопити за груденята, у декого вони вже помітні, і йдеш додому, і долоня горить, і заснути не можеш до опівночі. А ще хтось і скаже: «Я мацнув, а в Ольги там отакенні». Але все це «виграшки». А було і серйозно. У сьомому класі (ми були переростки, два роки за окупації не вчилися) мені впала в око дівчина Ніна, і впала приворожуюче. Кругловида, чорна-чорнява, вона на кожному уроці підносила руку і відповідала дзвінко-дзвінко, і очі її блищали. Я пас її очима на передній парті, на перерві, на фізкультурі, не наважуючись підійти, тільки інколи «як ти розв’язала оцю задачку?». Я був певен, що вона не помічає моїх поглядів і мене самого, аж якось вона сказала в школі: «Ходімо разом». І я почав проводити. І був геть наївним. Я їй цитував вірші Байрона, розповідав про далекі світи, про що вичитав у книжках і журналах, але ті світи були дуже далекі і вони не діяли. А я не наважувався її обняти, а то й перевірити, від чого так відстовбурчується на її грудях кофточка, а відстовбурчувалася вона вже дуже помітно. Не знав, що в глибині своєї таємниці вона жде того. І дождалася іншого нашого однокласника. Та ще ж він залишився з нею в селі, а я пішов «на війну». То було кретинне рішення якоїсь високої дебільної голови: після восьмого класу хлопців відправили до військових таборів. Озброювали нас у районному військкоматі, в Ніжині: гвинтівка-трилінійка, лопатка, протигаз; на відділення, на десять хлопців – ручний кулемет Дегтярьова, а на взвод – станковий «Максим». Хлопці