Читати книгу - "1793"

Повернутий обличчям до шибениць, Вінґе відірвався від своїх думок лише тоді, коли Кардель став біля нього. Над пагорбом Гаммарбю починав накрапати дощ. Вінґе кивнув Мікелю:

— Добрий вечір, Жане-Мішелю. Хтозна-коли востаннє бачив ката під час страти. Прийшов подивитися, як вчиняється правосуддя. З огляду на жахливе вбивство, яке ми розслідуємо… Така доля чекає вбивцю, якщо ми досягнемо успіху.

— І?

— Ніколи не розумів, де тут логіка? Держава вживає заходів проти вбивств, убиваючи своїх громадян, та ще й у такий жорстокий спосіб. Але найгірше, як на мене, що суд ніколи не намагається зрозуміти тих, кого засуджує. Ми намагаємося запобігти майбутнім злочинам, навіть не спробувавши зрозуміти злочини вже скоєні. Як це можливо? А причина в тому, що влада про це навіть не думає. Їм здається, що головне завдання — засудити й покарати, і більше нічого. Багато з тих, чиї злочини я розслідував, потрапили на плаху або шибеницю. І єдина моя втіха — що нікому з засуджених я не відмовив у праві висловитися, спробувати довести свою невинуватість. Усе, що було в моїх силах, я зробив.

— Чернь ніколи не перевиховаєш, хоч скільки сили ти докладеш. Без страху сокири й мотузки Стокгольм спалили б за ніч.

Вінґе нічого не відповів, зате Кардель повів далі.

— Можливо, моя зустріч зі Стуббе на крок наблизила нас до правди. Розповім детальніше, коли сам знатиму більше, а зараз можу сказати, що ми шукаємо зелений паланкін. Імовірно, що ним Карл Юган вирушив в останню путь.

Вінґе й Кардель удвох пішли в напрямку Сканстулу, залишаючи позад себе шибениці й плями крові — все, що залишилося від людини, яку привезли сюди на смерть.

Вінґе перервав мовчанку аж під пагорбом:

— Ти якось висловлювався про короля Ґустава, про війну, і я не міг не помітити твоїх відчуттів. Ти стільки втратив на війні, розпочатій з хибних і нечестивих мотивів. І я хотів би, щоб ти знав дещо про мене — те, про що мало хто знає, але це важливо. Ти про мене розпитував, і я знаю, що люди кажуть. Мовляв, я покинув дружину, бо не хотів її засмучувати.

Кардель якось несподівано розхвилювався. Він не звик, щоб інші йому звірялися, тож зніяковіло роздивлявся свої чоботи, поки вони йшли вулицею.

— З часом мій кашель посилювався, я ставав дедалі слабший, худіший, бліднув і загинався просто в неї перед очима. Я не мав більше що їй запропонувати. Не міг навіть бути тим чоловіком, якого вона потребувала.

Слабкий голос Вінґе не передає ніяких емоцій, звучить рівно й байдуже, ніби читає зі Святого Письма. Але Кардель відчув, — от як перед штормом посилюється тиск, — що Сесіл докладає величезних зусиль, аби триматися спокійно, і лише міцна воля дає йому змогу говорити.

— Певна річ, я розумів, що відбувається. Робота в судовій системі не минає безслідно. Дрібні деталі, які розкривають таємницю, — у тому стані я їх розпізнавав як ніколи. Знайшов у нашому домі різні предмети, які невідомо звідки взялися. Вона ходила буцімто на зустрічі з подругами, а я потім дізнавався, що ніяких зустрічей не було. Але найпомітніше було по ній самій. Вона мала щасливий вигляд. Рожеві щоки, блиск в очах… де раніше була лише чорна ознака наближення смерті.

Вінґе повернувся до Карделя. Обличчя спокійне, ніби чуже.

— Уперше за багато місяців вона була схожа на жінку, яку я покохав.

Після цих слів він на мить замовк, лише на мить.

— Зрештою, я їх таки застукав на гарячому. Я дуже старався, щоб цього не сталося, але… Мій кашель заглушив звуки їхньої пристрасті, а вони за своїми стогонами не почули, як я кашляю. Молодий офіцер, з шаблею, чорними вусами й цілим життям попереду. Я не міг її звинувачувати. Того ж вечора переселився до Роселіуса і відтоді її не бачив.

Кардель розтулив рота, щоб висловити співчуття, але Вінґе, дивлячись на озеро Гаммарбю, над хвилями якого розгулювався вітер, випередив:

— Не треба нічого казати. Ти не чекав співчуття, коли ми вперше зустрілися. І я не чекаю і не хочу. Мої зізнання — не пропозиція дружби, просто я вважаю, що нам варто знати сильні й слабкі сторони один одного. З огляду на ту бурю, яка насувається… Це найважливіше. Мені не треба співчуття. І не думай, що зобов’язаний тепер бути моїм другом. Я не маю на це часу, а тобі за працю єдиною нагородою буде скорбота.

Розійшлися вони біля митниці, де Вінґе взяв собі кінний екіпаж.

— Зустрінемося завтра близько дев’ятої біля Малої біржі. Твій паланкін — важлива знахідка. Я теж маю що розповісти. Сподіваюся, вбивство Карла Югана не залишиться непокараним.

12.

Пересування паланкінами більше не в моді. Кардель переконався в цьому вже за кілька годин після того, як покинув місце публічної страти. Побачене там викликало в нього неоднозначні почуття. Відтак пошуки зеленого паланкіна здавалися не таким і складним завданням. З’ясувалося, що все значно складніше. У місті не існувало ніякого цеху носіїв, а старі паланкіни, які в часи його дитинства ще можна було побачити скрізь на вулицях, до цього часу або вже давно попалили, або ними заволоділи вуличні жебраки, і тепер, як у будках, чекали в них на того, у кого можна випросити монетку.

Кардель попитав між людей, і йому підказали зазирнути в стайню біля Барненґена в парафії Святої Катаріни. Але й там нічого дізнатися не вдалося. Бородатий господар у перуці з кінського волосу, жуючи тютюн, проклинав нові часи, через які він втратив свій хліб. Раніше панство було не проти скористатися послугами двох дужих носіїв і проїхатися вулицями міста в гарному паланкіні. Під кінець 1770-х, каже бородань, мав у стайні дві дюжини нош, а зараз лишилася заледве третина, а вартість послуг катастрофічно впала. Слуги його колись носили лівреї — зараз змушений вдовольнятися тим, що видає їм стрічку з візерунком стайні. Які кольори його паланкінів? Чоловік скрушно хитає головою — його фірмового чорно-білого забарвлення ніхто вже не впізнає. Зі стайні Кардель пішов ні з чим.

Спадала темрява. Тут і там чоловіки з драбинами або жердинами запалювали вуличні ліхтарі. Скрізь чути сморід горілої олії. Утім, старанність міської варти, яка має перевіряти, чи всі ліхтарі засвітили, слабшає з віддаленням від Стадсгольмена.

Кардель у дедалі густішій темноті прямує на інший край міста, в