Читати книгу - "Ведмеже місто"

Часом Міра думала, що опустить руки й подасть на розлучення. А потім згадувала один із нехитрих висловів, написаних на папірцях, причеплених по цілій дитячій кімнаті Петера: «Я відступаю лише тоді, коли беру розгін».

Петер стоїть сам у коридорі. Двері до кабінету Суне зачинені. Це вперше за двадцять років, і Петер ще ніколи не відчував такої вдячності за те, що не мусить дивитися комусь в очі. Він думає про девіз на стіні в кабінеті директора: «Культура, рівноправність, солідарність». Йому не йдуть з думки слова Суне, сказані на передсезонному тренуванні — так давно, наче це було в минулому житті: «Культура — це такою самою мірою те, що ми заохочуємо, як і те, що дозволяємо». Для Суне-тренера це означало пробіжки в лісі до такого виснаження, що хотілося блювати, а для Суне-людини це правило діяло і в житті.

Петер наливає собі кави, випиває — хоча смакує вона так, ніби на дні горнятка лежить щось здохле, — зупиняється перед стіною в коридорі. На ній висить фотографія команди зі срібного сезону, найяскравіший спогад клубу. Ці фотографії почеплені всюди. Біля Петера в середньому ряду стоїть Роббан Гольтс. Відколи Петер повернувся до Бйорнстада, вони жодного разу не розмовляли, але не було і дня, щоб Петер не думав про те, як би склалися їхні з Роббаном життя, якби вони помінялися місцями. Якби Роббан був здібніший за нього, якби він поїхав до Канади, а Петер залишився тут працювати на фабриці. Якби все було по-іншому.

Одного ранку Міра витягнула Петера з ліжка ще до того, як прокинулися діти. Посадовила його, щоб він дивився, як вони сплять. «Ось така тепер твоя команда», — шепотіла вона, знову і знову, аж поки з його очей не бризнули сльози, заливаючи Мірі щоки.

Того року вони почали нове життя, залишилися в Канаді і боролися в кожному куточку, куди їх закидало життя. Міра отримала роботу в юридичній конторі, Петер працював на пів ставки агентом у страховій компанії. Їм вдалося, усе налагоджувалося, вони осіли і влаштувалися, і саме тоді, коли Міра почала планувати майбутнє, почалися ночі, коли вони зрозуміли, що щось не так.

Усе дитинство хлопчикам кажуть, що від них потрібно одне — постаратися якнайкраще. Цього достатньо, просто віддавай усі свої сили. Петер дивиться в очі самому собі на командному фото, він такий молодий, аж не віриться. Він зустрів Міру того вечора, коли вони програли свій останній матч у столиці. Це вже дивовижно, що вони тоді так далеко просунулися, але для Петера цього було недостатньо. Для нього це був не просто матч, а шанс від імені провінції показати великому місту, що не все можна купити за гроші. Газети в столиці зневажливо охрестили цей матч «Поклик дикості», а Петер, впиваючись поглядом у кожного гравця, ричав: «Нехай вони мають гроші — але хокей належить нам!». Вони віддали усі сили. Цього не вистачило.

Увечері команда пішла святкувати срібло. Петер самотньо просидів цілу ніч у маленькому сімейному ресторані поблизу готелю. Міра була за барною стійкою. Петер плакав перед нею — не з жалю до себе, а через те, що не знав, як знову подивитися в очі людям у своєму місті. Він усіх їх зрадив. Це було справді дивне перше побачення, і тепер, згадуючи про нього, Петер усміхається. Що вона тоді сказала йому? «А ти ніколи не пробував перестати весь час себе жаліти?» Після цих слів Петер розсміявся, і його сміх не спинявся ще кілька днів. Відтоді він щодня був готовий на все заради Міри.

Одного разу, коли вже минуло чимало часу від тієї першої зустрічі, Міра випила вина і стала буйною — як завжди буває, коли вона напивається, — тоді вона міцно схопила Петера за вуха, аж він буквально подумав, що вона їх відірве, і коли він благально нахилив голову до її голови, Міра зізналася пошепки: «Мій любий, дурненький ідіоте, ти розумієш, що саме тоді я закохалася? Ти був такий розгублений хлопчисько з лісів, але я знала: той, хто щойно став майже найкращим у цілій країні, та все одно плаче, бо так сильно боїться розчарувати тих, кого любить, буде добрим чоловіком. Він буде добрим батьком. Він захистить своїх дітей. Він ніколи не допустить, щоб із його сім’єю щось сталося».

Міра пам’ятає кожен сантиметр їхнього падіння в темряву. Найбільший страх для всіх батьків — прокидатися і слухати дитяче дихання. Щоночі вважаєш себе ненормальною, коли чуєш, що все як завжди і ти дарма хвилювалася. «Та що це зі мною сталося?» — думаєш. Обіцяєш собі розслабитися, адже нічого поганого не станеться. Але наступної ночі знову лежиш без сну, витріщаєшся в стелю і сама собі дивуєшся, а потім думаєш: «Ну, ще сьогодні перевірю». Тихенько встаєш, притуляєш долоні до маленьких грудних кліток дітей, тільки аби відчути, як вони піднімаються й опускаються. А тоді якоїсь ночі одна з них опускається і більше не піднімається.

І ти падаєш. Усі ті години очікування в лікарняній кімнаті, ночі на підлозі біля ліжечка сина, той ранок, коли лікар повідомив Петеру те, чого ніхто не наважувався сказати Мірі. Вони просто падали. Якби тоді в них не було Майї — як вони змогли б жити далі? Як узагалі жити?

Міра так раділа, коли вони переїхали з Бйорнстада, що ніколи й уявити не могла, що буде така щаслива повернутися назад. Але тут вони могли почати все спочатку. Петер, Майя і вона. Потім з’явився Лео. Вони знову стали щасливі, принаймні настільки, наскільки може бути щасливою сім’я, у якій горе таке величезне, що час його не залікує.

Але Міра і далі не знає, як жити.

Петер торкається скла у рамі. Від Міри у нього завжди удари пульсу гупали аж у горлі, він усе ще любив її так, як люблять підлітки, коли серце вихоплюється з грудей і бракує повітря. Але Міра помилилася. Він не зміг захистити свою сім’ю. Не минало й дня, щоб він не думав, чи міг якось зарадити тому, що сталося. Міг домовитися з Богом? Віддати йому свій талант? Пожертвувати своїми успіхами?