Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

Свою свідомість сміливо можна ділити на: до випивки й після випивки. Я не стрималася. Зрештою, коли я востаннє розслаблялася? Так, у незнайомій компанії з двома чоловіками, але все ж. Один із них мій бос, який мене звільнить, якщо полізе мені під спідницю. Точніше, якщо я перед ним цю спідницю підніму. Ох, як там правильно спокушають чоловіків?

Втім, це не має значення.

Я роблю ковток приємного вина, що розганяє кров венами. Приємний смак пестить піднебіння, коли я роблю другий. Для мене пити вино — те ж саме, що солодку воду. Воно приємне.

Я почуваюся чудово. У голові ні феєрверка доти, поки я не захотіла в туалет.

Зимнєв галантно пропускає мене, а я розумію, що мене веде. Роблю вдих і видих, і намагаюся йти прямо, наскільки це можливо.

— Вибачте, — усміхаюся я офіціантці.

А я не надто безглуздо їй усміхаюся? Може, взагалі не треба було усміхатися?

— Не підкажете, де тут дамська кімната? — крім усмішки я ще й кліпаю, як заведена.

У-у, востаннє п’ю алкоголь, чесне слово.

— Так, звісно, — офіціантка показує мені дорогу, а я як той криголам намагаюся пройти рівно там, де мої ноги підкошуються.

Ні, якщо всі угоди мого боса будуть такими, то потрібно буде вигадувати, як від них відмазатися.

Уже у вбиральні плескаю собі в обличчя холодної води. Дивлюся на себе в дзеркало. Очі косяться, щоки палають. Ага, водичка солодка. Ох.

І в голові починає паморочитися. Заплющую очі, згадуючи, що краще цього не робити напідпитку. Притуляюся чолом до холодної шибки, відчуваючи полегшення. Так, так добре. Але час повертатися. Назад я повертаюся вже майже без обертів літачків у голові. Навіть ноги рівно йдуть.

На мить застигаю, тому що за столом нікого. Я навіть озирнулася, а там точно ми сиділи? Хоча ось стоять наші келихи, і навіть проєкт лежить на столі. Я нервово ковтаю. Ні, ну ми так не домовлялися.

Може, не повертатися на місце? Добре, що я із сумкою пішла до вбиральні. І на таксі є трохи грошей. Ось тільки Зимнєв не зрозуміє, якщо побачить, що його помічниця втекла. Не можуть же власник ресторану й бізнесмен із мільйонними заробітками залишити на бідну секретарку рахунок за столик. Можливо, вони просто вийшли.

У мене й так перед очима мало не все життя пропливає.

— Вам чимось допомогти? — поруч зі мною знову опиняється безлика офіціантка.

— Ні, все гаразд, — відповідаю я, гіпнозуючи столик.

— Софіє? — хрипкий голос Вадима Сергійовича врізається в мою свідомість.

— Вадиме, — обертаюся, зустрічаючись із поглядом його зелених очей.

Вантаж прямо спадає з моїх плечей. А я дивлюся в його очі, які темніють в одну мить. Здається, що всі люди в ресторані зникають, і залишаємося тільки ми. Аромат його парфумів врізається в ніздрі.

— Сергійовичу, — закінчую я.

Серце б’ється сильніше, а я знову червонію. Й алкоголь тут ні до чого.

— Все гаразд? — уточнює чоловік.

— Так, — відповідаю я, усміхаючись йому. — Я вас загубила.

Ніяково показую на стіл. Мої очі, здається, сильно розширюються, і я відразу відвертаюся від нього. Чомусь почуваюся безглуздою мавпочкою. У тверезому стані я ніколи не думаю про те, як я виглядаю збоку. А тут прямо кожен рух, кожен жест аналізую зі швидкістю світла. Причому не в найпозитивніший для себе бік.

Як у сповільненому зніманні рука Зимнєва наближається до мене. Я вже хотіла обуритися, коли вона тягнеться до грудей, але він усього лише застібає ґудзики, які розстебнулися, коли я була в туалеті.

Жар проходить тілом від епіцентру загоряння з того місця, де він мене торкнувся. У горлі пересохло, а язик засох. Навіть сказати «дякую» не можу.

Знову дивлюся в його зелені очі, які впираються лише в мої груди, і відсахуюся. Я хочу свого боса.

Ця думка б’ється в моїй голові гучніше, ніж випите вино.

Хиткою ходою прямую до столика. І відразу на мою талію лягає чоловіча рука. Кров розганяється венами від місця дотику.

— Здається, дехто перепив, — спокійно повідомляє Зимнєв, ведучи мене за собою.

— Все гаразд, — усміхаюся я, знову замислюючись, а чи не занадто це надсадно виглядає.

— Головне, що нам вдалося продати проєкт і клієнт задоволений, але налягати на вино все ж не варто було, — каже Зимнєв, ніби вичитує мене.

— Я зовсім трішечки, — показую йому, скільки я випила з того келиха, але бос лише хитає головою з боку в бік.

— А ви маєте чудовий вигляд удвох, — чується голос Климшина позаду нас.

Боже, як хочеться в цю мить кудись сховати обличчя. Зимнєв же продовжує тримати за талію.

— Ми саме поверталися на місце, — відповідає холодно Зимнєв, ігноруючи Климшина.

— Так, певна річ. Моє вино чудове для приємного вечора за стінами мого ресторану, — продовжує клієнт, рівняючись зі мною.

Я наполегливо дивлюся на наш столик, а потім роблю крок, відчуваючи, як рука Зимнєва зісковзує з моєї талії.