Читати книгу - "Грона гніву"

М’юлі зауважив:

— Суддя сказав, що дав тобі м’який вирок, бо ти не винен.

— Сидів один у Макалістері,— мовив Джоуд,— пожиттєве ув’язнення мав. Повсякчас навчався. Секлетарем у наглядача був — листи писав тощо. Що ж, він до біса розумний хлопець — різні закони перечитав і все таке. Ну, розбалакався я з ним одного разу, бо він вчений, багато книг перечитав. Так він каже, що коли читав, нічого доброго в книгах не знайшов. Каже, усе до клаптика про всі в’язниці перечитав, і про теперішні, і про старовину, так каже, ще менш зрозумів, аніж коли читати взявся. Тепер, каже, така плутанина, що сам чортяка ногу звихне, і нічо’ з ним не вдіяти, ніяк це не зупиниш, не зміниш. Так і сказав: заради Бога, не читай нічо’, а то заплутаєшся або взагалі перестанеш тих шанувати, хто в уряді працює.

— Та я й зара’ не надто їх поважаю,— озвався М’юлі.— Один у нас уряд — ті, хто на нас тисне, вимагають свого «мінімального прибутку». Єдине, що мене збило з пантелику,— як це Віллі Філі, родом з наших місць, погодився на трахторі працювати, по тому полю їхати, де його кревняки. Це мені спокою не дає. Знаю, що чужак не краще вчинив би, але ж то Віллі. Мучило це мене, тож я підійшов до нього та й виклав, що думаю. А він як скипить. «У мене двоє хлопців, каже. У мене дружина і теща. Усім їсти тре’». Аж не при собі, так лютує. «Передусім, каже, тре’ мені за своїх дбати. А що з іншими відбувається, то мене не обходить». Здається, я його присоромив.

Джим Кейсі дивився, як вогонь згасає, і очі проповідника ще більше розширились, а м’язи на шиї набрякли. Раптом він вигукнув:

— Допетрав! Якщо Духа хоч дещиця зійшла, так вона в мені. Умить прозрів! — він схопився на ноги та почав ходити взад-вперед, крутячи головою.— Був у мене намет. За вечір по п’ятсот людей там збиралося. Давно це було, ви, хлопці, те бачили,— він зупинився та подивився на них.— Пам’ятаєте? Я ж ніколи грошей не збирав після зборів, коли проповідував — у полі, сараї.

— На Бога, ніколи не брав,— підтвердив М’юлі.— Усі навкруги знали, що ви грошей не берете, так вони аж шаленіли, коли інші проповідники з кухлем ходили. Аякже, не брав!

— Тільки щось поїсти брав,— сказав Кейсі.— Штани взяв, коли свої розлізлися, пару взуття взяв, коли підошви продерлись. Але в наметі не так було. Там за кілька днів я міг отримати десять-двадцять доларів. Тільки не був там щасливим, от і кинув, пішов вештатись. І став щасливим. А тепер думаю, що все знаю. А сказати не можу, важко мені. Хоча, думаю, знову спробую проповідувати. Людям сумно йти в безвість, бездомним, тре’, аби їх хтось підтримував. Щоб у них щось як дім свій було.

Він стояв над багаттям. М’язи на шиї проповідника напружились і рельєфно виділялись, а полум’я осявало очі, в яких спалахували червоні іскорки. Він стояв і дивився на вогонь, обличчя напружилося, наче проповідник до чогось дослухався, а руки, доти беручкі, звиклі до всього братись, усе обробляти, були безвільно засунуті в кишені. Кажани кружляли у відблисках багаття, яке згасало, і м’який шелест нічного яструба пролетів над полями.

Том поволі засунув руку в кишеню, витяг тютюн і став скручувати цигарку, не поспішаючи й поглядаючи на жарини. Джоуд ніяк не відгукнувся на слова проповідника, начебто вважав, що це приватна справа, в яку не слід втручатися. Том сказав:

— Уночі лежиш у себе на койці та й гадаєш: а як було б, якби додому повернувся. А як мої дідо і бабця померли, а як нові діти народились. А як татко не буде таким крутим. А як мамка руки складе, і Ружа почне по хаті поратися. Знав, що не буде так, як раніше. Що ж, переночуємо тут, гадаю, завтра подамося до дядька Джона. Принаймні я піду. А ви підете, Кейсі?

Проповідник продовжував вдивлятися в жарини. Він повільно відповів:

— Так, я з тобою піду. А коли твої знімуться з місця, поїду з ними. Де б твої на шляху не були, з ними лишуся.

— Та будь ласка,— сказав Джоуд.— Мама вас завше обожнювала. Казала, ви правдивий проповідник. Ружа Шаронська[4] тоді малою була.— Він озирнувся.— М’юлі, а ти підеш з нами?

М’юлі вдивлявся в дорогу, якою вони мали йти.

— Ти як, М’юлі, підеш з нами? — повторив Джоуд.

— Га? Ні. Нікуди не піду, не збираюся. Бачите: отам вогник блима вгору-вниз? То, певно, начальник над бавовною. Мабуть, помітив наше багаття.

Том поглянув. Над пагорбом блимав вогник.

— Та ми ж нічо’ такого не робимо,— сказав Джоуд.— Просто тут сидимо. Ми ж нічо’ такого не робимо.

— Аякже! — пирхнув М’юлі.— Ніно’ не робимо, просто сидимо. Порушуємо межу — чужу власність. Нам не можна тут лишатися. Вони чигали, аби вистежити мене й схопити. А зара’ тебе видко. Якщо машина під’їде, пірнаймо в бавовну й заляжмо там. Далеко й не тре’ залазити. Хай скрізь шарудять. Просто лежатимемо на землі, голову вниз.

— Та що на тебе найшло, М’юлі? — наполягав Джоуд.— Ти ж раніше не любив ні бігати, ні в хованки гратися, не таким був. Хвацьким був.

М’юлі не міг одірватися від вогника, який наближався.

— Твоя правда! — сказав він.— Був як вовк. А зараз — як ласиця. Якщо полюєш на когось, то ти мисливець, а значить, сильний. Ніхто не вб’є мисливця. А от коли на тебе полюють, це інше. Щось трапляється з тобою. Не сильний ти; мо’, затятий, але не сильний. Тепер я довго полюю. Ні, більш я не мисливець. Мабуть, і пристрелив би когось у темряві, а от кілка вихопити і вдарити — більше не можу. Тож не тре’ дурня клеїти ні мені, ні вам. Отак.

— Що ж, ховайся,— сказав Джоуд.— А ми з Кейсі перекинемося парою слівець з цими покидьками.

Вогник світла замиготів ближче, здійнявся в небо, щез і