Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Грона гніву 📚 - Українською

Читати книгу - "Грона гніву"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Грона гніву" автора Джон Ернст Стейнбек. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 156
Перейти на сторінку:
знову здійнявся. Усі троє дивились.

— Ось одна річ,— сказав М’юлі,— про яку думаєш, коли на тебе полюють. Про небезпеку доводиться думати. Якщо ти полюєш, то про небезпеку не думаєш, не переймаєшся. От ти казав: як щось накоїш, тебе одразу ж до Макалістера запроторять, і кінець на тому.

— Це так,— відповів Джоуд.— Ось що вони мені казали, але якщо посидіти тут, перепочити, переночувати на землі,— у цьому ж ніякого порушення нема. Тут ніякого злочину нема. Це ж не те що надудлитися чи збурити веремію.

М’юлі розреготався.

— Та побачиш. От посидь тут, почекай на авто. Мабуть, це Віллі Філі приплуганивсь, а він тепер представник шерифа. Запитає Віллі: «Що ви робите у приватних володіннях?» Ну, ти знаєш, Віллі та ще наволоч, і спитаєш: «А тобі що?» А Віллі розлютиться й скаже: «Ану виходь, а то заарештую». А ти ж не дозволиш якомусь там Філі на собі їздити й на себе гарчати. Він блефонув, а відступати пізно, а тобі теж здаватися не хочеться... ох, чорт забирай, залягти в бавовні куди простіше, хай нишпорить. Це так весело, бо вони нічо’ вдіяти не можуть, а ти лежиш, посміюєшся з них. Але спробуй поговорити з Віллі чи з якимсь цабе, а ти для них слимак, вони тобі покажуть, чорт забирай! Запхнуть назад у Макалістер три роки добувати.

— Правду кажеш,— сказав Джоуд.— Кожне слово правда. Але, бачить Ісус, ненавиджу танцювати під їхню дудку! Дорого б дав, аби копнути Віллі.

— У нього рушниця,— заперечив М’юлі.— Неодмінно використає те, що він представник. Або він тебе пристрелить, або ти вихопиш рушницю та його докінчиш. Ходімо, Томмі. Ти ж легко собі скажеш, що надурив їх. Тут усе просто, головне як собі сказати.— Яскраві фари освітили небо, і навіть не було чути, як гуде мотор.— Ходімо, Томмі. Далеко не треба, грядок за чотирнадцять-п’ятнадцять, і можемо дивитися звідти.

Том підвівся.

— Далебі, ти правий! — сказав він.— Якщо ніц не виграти, краще піти.

— Ходімо туди-о,— М’юлі обійшов хату і провів їх у бавовну ярдів на п’ятдесят.— Отут добре,— сказав він.— Тепер лягайте. Опустіть голови, якщо почнуть фарами сюди світити. А це навіть весело.

Усі троє розтяглися на землі й сперлися на лікті. Раптом М’юлі схопився, побіг до хати й виніс звідти піджак і взуття.

— А то ще заберуть, аби поквитатися,— пояснив він.

Світло осяяло схил і вихопило будинок.

— А якщо вони з ліхтариками підуть нас нишпорити? — спитав Джоуд.— Якби в мене був дрючок!

М’юлі захихотів.

— Ні, сказав тобі, не будуть. Сказав тобі, що я став як ласиця. Віллі одного разу так зробив, а я підкрався та як його хрясну дошкою по спині. Повалився каменем. Торочив пізніше, що на нього п’ятеро напали.

Машина під’їхала до хати, і спалахнув прожектор.

— Заляжмо,— сказав М’юлі.

Смуга холодного біла світла майнула над головою та стала шарудіти полем. Залігши, люди не рухались, але чули грюкіт дверцят авто і звук голосів.

— Бояться виходити, аби не потрапити на світло,— прошепотів М’юлі.— Одного разу я двічі прострелив фари. Віллі тепер навчений. А з ним зара’ хтось є.— Вони почули, як риплять мостини, а потім побачили, як у хатині сяйнув ліхтар.— Мо’, я стрельну в хату? — прошепотів М’юлі.— Не побачать звідки. Хай помізкують.

— Ну давай,— сказав Джоуд.

— Не роби цього,— прошепотів Кейсі.— Недобре це. Нічо’ не дасть. Нам тре’ так діяти, аби сенс був.

Біля хати почулося човгання.

— Багаття затоптують,— прошепотів М’юлі.— Землею засипають.

Грюкнули автомобільні дверцята, фари знов освітили дорогу.

— Заляжмо! — сказав М’юлі.

Вони опустили голови, і прожектори майнули над ними, раз-другий перетнули бавовняне поле, а потім машина від’їхала, ковзнула, вирушила на підйом і зникла.

М’юлі сів.

— Віллі завше так робить наостанок. Так часто це робить, що я вгадати можу. А сам гадає, що впіймав Бога за бороду.

— Мо’, там у хаті хтось лишився,— сказав Кейсі.— Вони хочуть спіймати нас, коли вертатимемося.

— Мабуть. Зачекайте тут. Знаю я цю гру.

М’юлі повільно відійшов, і лише було чути, як грудки легко похрустують у нього під ногами. Чоловіки намагалися почути його, але він пішов. Раптом почувся його голос із хати:

— Тут нікого нема. Заходьте.

Кейсі та Джоуд підвелись і попрямували до чорного будинку. М’юлі зустрів їх біля затоптаного вогнища, яке ледь курилося.

— Не думаю, що вони когось лишили,— гордо сказав він.— Віллі я гахнув, аж він перекинувся, двічі фари прострелив, от і стережуться. Хто я, їм не знати. А я не дамся. Біля хати ніколи не сплю. Якщо ви хочете піти звідси, покажу вам, де заночувати, і ніхто об вас не спотикнеться.

— Веди,— сказав Джоуд.— Ми за тобою. Ніколи не думав, що ховатимуся на обійсті свого старого.

М’юлі почав перетинати поля, а Джоуд і Кейсі пішли за ним. По дорозі вони збивали голівки бавовнику.

— Вам багато ще доведеться ховатися,— сказав М’юлі.

Вони рушили вервечкою через поля. Дійшли до висхлої заплави і прослизнули на її дно.

— Боже мій, певен, куди ти ведеш,— скрикнув Джоуд.— До печери, де берег?

— Точно. Як ти здогадався?

— Сам копав її,— відповів Джоуд.— Ми з братом моїм Ноєм її вирили. Казали, що золото шукаємо, а самі просто завше рили печери, як дітлахи роблять.— Тепер береги заплави були в них над головами.— Тут близько цей чудовий схов,— сказав Джоуд.— Здається мені, чудовий схов зовсім близько.

— Я її хмизняком притрусив,— сказав М’юлі.— Ніхто не знайде.

Унизу ущелина вирівнялася, під ногами був пісок. Джоуд сів на чистому піску.

— Не буду в печері спати,— сказав Том.— Просто тут укладуся.

Він згорнув піджак і підклав собі під голову.

М’юлі розсунув сушняк і заліз до печери.

— А я — тут,— озвався він.— Тут ніхто до мене не дістанеться.

Джим Кейсі сів на піску за спиною в Джоуда.

— Поспи,— сказав Джоуд.— Завтра, як розвидниться, до дядька Джона підемо.

— Я не спатиму,— відповів Кейсі.— Забагато заморок у голові.

Він підтягнув ноги до підборіддя та обхопив їх руками. Відкинув голову й задивився на яскраві зорі. Джоуд позіхнув і закинув руки за голову. Чоловіки мовчали, і поступово знову почалася життєва метушня землі, нірок, чагарників: забігали ховрахи, кролики підкралися до городини, миші пересипали грудки, а крилаті хижаки безшумно полювали над головами.

1 ... 19 20 21 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грона гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Грона гніву"