Читати книгу - "Акваріум"

нагорі пірамідки опинилася жінка. Це саме по собі було дивним, бо досі жінки в акваріумі використовувалися винятково в ролі тіла, необхідного для розмноження. А ця була енергійна, лізла нагору дуже швидко і впевнено, і я ледве не проґавив її. Взявши жінку двома пальцями, я повернув її до себе спиною, і в мені щось обірвалося — на спині ясно чорніла наведена одиниця. Я не вірив своїм очам — моя колишня дружина набула в акваріумі лідерських здібностей, і заради її втечі зараз притулилися до холодного скла в дуже незручних позах кілька десятків мешканців моєї скляної в’язниці.

Пам’ятаючи, якою нікчемою вона була, і розуміючи, що зараз вона чогось-таки досягла, я не зміг принизити її вдруге, я не наважився її знищити, хоча, коли говорити серйозно, то мав би це зробити. Досі будь-хто з піддослідних, хто провокував спроби намахати мене, Олеся Шенколюка, батька їхнього та хазяїна, карався з максимальною жорстокістю, і я не знав, чи не спричинить її повернення цілою і неушкодженою ще вищу і міцнішу піраміду? Та, зрештою, такий розвиток подій також треба було дослідити, і дружина повернулася в акваріум, в самий його центр, вичищений до блиску, на те саме місце, де кожен із її попередників знайшов свою смерть.

Але перед тим, як відпустити її, я з довгою і вимученою ніжністю тримав її голе і незвично струнке тіло на долоні, і нижня губа моя ледь помітно тремтіла від уже готового зірватися плачу. Це була хвилина слабкості, дозволена навіть найсильнішим на цій землі, — а що вже казати про мене?..

Забігаючи наперед, я скажу тобі, виродку, що моя правда була, коли я  думав, що вона знову робитиме спроби залишити акваріум. Жодна з них не була вдалою, але щоразу піраміда під нею будувалася дедалі швидше.

З 2001 роком пов’язане дещо нове в акваріумі. Втомившись від постійної потреби стежити за тим, щоб мої піддослідні нікуди не втекли, поки мене немає, я вигадав наступне: за газетами відслідковував місце і час проведення футбольних матчів, дивився, які з них можуть бути найбільш відвідувані, і, купивши квитка, заходив на сектор поблизу фанатського. Зі свого місця я виглядав найбільш галасливих та агресивних уболівальників. Якщо на обличчі в нього була написана лише мінімальна присутність інтелекту — це було просто ідеально. Коротше, далі все проходило за звичним сценарієм: знайомство — випили — давай я тебе підвезу, мені по дорозі — хлороформ. От тільки вводив я їм розбавлений редуктин, не концентрований, і виявив, що препарат зменшує людину не до таких розмірів, як ті, хто в акваріумі, а до раза в три більших. І при цьому, як я зрозумів із їх перебування в спільноті, розбавлений редуктин не позбавляв їх агресивності.

Це було те, що треба! Протягом кількох місяців я побував на шістьох футбольних матчах, і після кожного з них в окремо відділеному шматком скла куточку з’являвся ще один мешканець.

Як я вже казав, я просто задовбався постійно сидіти біля акваріума, а тому вирішив вдатися до превентивних заходів. Цих велетнів я годував винятково м’ясом. Як ти можеш здогадатися, м’ясом курки та моїх маленьких піддослідних. Я ні в чому їм не відмовляв, майже все, що я мав для себе, було і для них. Тому вони залишками свого інтелекту були абсолютно віддані мені. Потім я робив так: коли минув певний час від останньої спроби моїх піддослідних утекти, в березні 2001, я припинив годувати своїх агресивних звірят м’ясом на кілька днів, кидаючи їм тільки хліб, а потім забрав загорожу, яка від’єднувала їх від решти території акваріума. І вони, голодні і злі, підбігали до моїх маленьких жучків і починали роздирати їх, пожираючи просто заживо! Ті були надто слабкими і переляканими, щоб чинити опір. Та й взагалі живій істоті властиво чинити опір лише тоді, коли є що втрачати, цього з тебе не витравить жоден редуктин. А що їм було втрачати тут? Скляні стіни та неодмінно хижу посмішку Джугашвілі у височині над ними?

Вони були покірні і слабкі, немов ягнята, і велетні не заспокоювались, поки не наїдалися. За один такий рейд я втрачав в середньому десятьох піддослідних, але ці втрати відносно швидко компенсувались, а за свій спокій я був готовий платити високу ціну, нехай і найліпшими експонатами своєї людської колекції.

Мене ніколи не цікавило, хто вони, що вони робили і чим жили до моменту, коли моя рука закривала їм доступ повітря, а голка пірнала під шкіру. Я перебирав речі, вже непотрібні їм, і іноді знаходив щось, що могло вказати на рід занять мого нового жучка.

Мені траплялися поети й лікарі, студенти та повії, наукові працівники та спраглі плотських утіх домогосподарки, було декілька дрібного рівня політиків та кілька журналістів.

До речі, зникнення кількох із них повісили на тодішнього президента, я забув, як його звали. І, що найцікавіше, — той так і не зміг переконати загал, що він абсолютно непричетний до цих загадкових зникнень…»

Я тут же пригадав ці історії, про які казав Шенколюк, і мені здалося, що він просто страждав від того, що результати його експерименту абсолютно нікому не помітні, тому і вирішив примазатися до резонансних справ. Дивно, як він не зізнався в тому, що в 2001 році російський літак з громадянами Ізраїлю на борту, що летів над Чорним морем, було збито з його ініціативи.

Несподівана жорсткість, чи навіть жорстокість у методах, якими Шенколюк стримував формування колективної свідомості в акваріумі, мене не здивували. Мало того, що зва­жився на таке, та ще й описує це із дитячим, непідробним захватом. А оці його хлопці, які наводять свої порядки, мені дуже нагадали декого. Та, власне, не когось, а всім знайомі групи людей, які завжди сидять на ланцюгу у влади.

«…завдяки моїм загонам смерті в акваріумі стало спокійно і тихо. Мешканці його були заляканими і покірними, я більше не чекав від них ніякої підлості, бо страх, постійний страх, — паралізує. Спільнота, більшість представників якої чогось боїться, ніколи і нічого не досягне.

А мені тільки цього і треба було. Будь-яка дія породжує протидію — у відповідь на їх намагання втекти я змушений був відповідати жорстокістю, і тепер був готовий на все, щоб зберегти порядок в акваріумі. Я хотів спостерігати за ними, тішитись і постійно мати під рукою, а не дивитись, як вони розвиваються.

Перший час я випускав своїх велетнів дуже рідко, тоді коли мені здавалося, що ситуація загострюється і можна чекати несподіванок. Результат цих рейдів перевищив усі мої навіть найсміливіші сподівання. Люди боялися цих агресивних безжальних тварюк, страх убивав у них навіть найменші потуги до самоорганізації, але згодом я помітив перші ознаки того, що бідолашні приречені жертви вже не дають їсти себе так спокійно, як раніше, і намагаються принаймні відбиватись. Я уважно це записував, розуміючи, що вони, свідомо чи несвідомо, вчаться на своїй слабкості.

Але до пори ситуація не виходила з-під контролю, їм не вдавалося створити нічого суттєвого, вони елементарно не могли впоратися з утричі вищими за них, голодними і злими мудаками.

З весни 2004 року в мене почалися перші проблеми зі здоров’ям. Неймовірно боліли серце і голова, я був весь час роздратованим, злим, часто мене виводили з себе елементарні дурниці, які раніше навіть настрій мені не могли зіпсувати. Мені не було на кому виміщати свій гнів, окрім як на мешканцях акваріума. Давно вже минули ті часи, коли за кожного з піддослідних я був готовий власними зубами розірвати чиюсь горлянку. Тепер їх було дуже багато (станом на весну 2004 року понад дві з половиною сотні), і, крім того, вони останні шість років постійно намагалися позбутися мого впливу, а такої неповаги пробачати я не міг.

Вони дратували мене своїм зовнішнім виглядом, манерою їсти та трахатися на очах у всіх. Мене дратувала їхня слабкість та нездатність чинити нормальний опір отим відгодованим мною вірним псам. Врешті, ставлення до цих жучків тепер було таким, як до лабораторних мишок, яких, як я вже казав, донедавна я вбивав по десяткові на день.

Вони дратували мене, і тому я не годував своїх агресивних тварюк, забираючи огорожу приблизно раз на тиждень. В акваріумі відбувалися страшні речі, — звірствам велетнів не було меж. Щотижня в певний день увесь акваріум за півгодини був заляпаним кров’ю і всіяний залишками маленьких тіл, але в кілька наступних годин вичищався до блиску його ж мешканцями.

У листопаді того ж року, — здається, саме пішов сніг, — я був у кухні, грів собі сніданок, і вперше за тривалий час думав,