Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Чого я хочу від держави, у якій живу? Від суспільства, в якому я виросла і виховувалась? Милосердя. Але чому я повинна просити про милосердя? У милосерді не відмовляли і злочинцям, провину яких доведено і визнано, і тому залишається уповати лише на милосердя.

Але хто злочинець? У чому злочин? Злочин — думати, бути самим собою, жити у злагоді з совістю, підпорядковуючись моральному обов’язку, а не нав’язаним правилам доброзвичайної поведінки?

Я здаю собі справу з того, що у світі є проблеми першорядного значення, що ми живемо у трагічну епоху, коли загроза всезагальної загибелі відсуває на другий план трагедії індивідуальних доль. І все-таки я впевнена в тому, що у даному випадку йдеться не стільки про окрему людину, скільки про саму суть людського буття, про такі його принципи, порушення яких ставить під сумнів саму нашу спроможність опиратися злу і смерті.

Немає «справи Плюща» — є справа людської свободи, людської гідності.

Якщо світ звикне до переслідування вільної і незалежної думки, до аморальності й цілковитої безкарності вчинків, які здійснює держава, що відповідає за долю всього людства, чого ми маємо чекати від майбутнього? На що сподіватись? На яке «завтра» ми прирікаємо своїх дітей?

Думайте не про нас — думайте про себе: моє страшне «сьогодні» може стати таким самим «завтра» для величезної кількості людей, якщо опустяться руки, якщо хоча на мить видасться, що зусилля врятувати розум і совість безплідні.

Леонід Іванович хотів небагато: жити у своїй країні, давати їй користь як творча, тобто вільна особистість. Його відправили у божевільню. Я доклала всіх зусиль, щоб довести його нормальність, абсолютну психічну повноцінність, душевне здоров’я.

Безглуздий замір: адже ті, хто карав його безумством, не гірше за мене знали, що він психічно здоровий. Я хотіла вбачати помилку там, де був умисний злочин.

А тепер я кажу: так, він хворий. Хворий страхітливо, його треба рятувати вже від гіршого, ніж хвороба, від смерті.

У своїй країні мені сподіватись більше немає на що. Тепер всі мої зусилля зводяться до того, щоб відповідні організації прийняли у мене документи на еміграцію. Але у відповідних організацій непробивна логіка: документів вони прийняти не можуть, поки чоловік перебуває на лікуванні. Заклад, в якому його «лікують», значиться за тим же відомством (МВС), що й установа, яка відає питаннями еміграції. І на думку цього медзакладу, підпорядкованого МВС, «лікування» Леоніда Івановича має тривати далі.

КДБ, МВС — ось коло, по якому я повинна рухатись, не маючи анінайменшого сподівання на вихід і прояснення.

Я незмірно вдячна всім зарубіжним математикам, всіх, хто турбується про долю Леоніда Івановича. Але я зрозуміла й інше: мовчать радянські колеги Леоніда Івановича, вони глухі до несправедливості так, нібито препарати, від яких глухне Леонід Іванович, справляють свій вплив і на них. Держава, добре знаючи своїх підданих, спокійно висмикує нечисленних інакомислячих, як випадковий і нечастий бур’ян висмикують з добре доглянутого і охайно підстриженого газону. Але я не хочу, щоб мого чоловіка спіткала доля бур’яна.

Нехай мені віддадуть чоловіка, хворого, такого, яким вони його зробили, і нехай, дозволять нам всім виїхати з цієї країни.

Право на еміграцію — єдине з усіх прав, здійснити яке я вимагаю.

   Т. Житникова

У кінці квітня на побачення поїхала Льонина сестра. Приїхала нажахана й у відчаї: у нього знову бешихове запалення, ніс розпух на півобличчя, температура 38,9. Трифтазин на декілька днів перестали давати, роблять уколи пеніциліну. Стан тяжкий. Ледве прийшов на побачення: мовчить, не розмовляє, ні про що не питає. Настрій гнітючий: з тюрми вийти не сподівається.

Розмовляло зі мною КДБ знову через «посередників»: обіцяють і погрожують. Але остаточно зрозуміло: вони ніколи навіть не збирались випускати його, головне, щоб було тихо, щоб за кордоном не було галасу і протестів.

З 1 червня і до початку вересня «лікують» комплексно: дають таблетки трифтазину й одночасно уколи інсуліну. До шоку, мабуть, не доводять.

Настрій пригнічений, песимістичний: «Не вибратись мені звідси!»

Розповідаю йому на всіх побаченнях, що робиться на його захист, вибираю найбільш «анекдотичні» випадки, щоб хоч трохи розвеселити, підтримати.

У травні до мене заїхала група американських сенаторів, прийшли уночі, о другій годині. Розпитували про Льонин стан, розраджували. Вони навіть самі не уявляли, яка підтримка це була для нас всіх, а не лише для мене, — живі люди з майже незнаного світу. 1 таким це було контрастом з ранком, коли пішла на роботу, де мене обматюкали найпослідущими словами. На той час влаштувалась на роботу у фотоательє, це називалось «агентом» — ходила до людей додому і збирала замовлення на виготовлення фотографій. Влаштувалась незаконно, бо оформлюючись туди, приховала, що у мене вища освіта, інакше б не взяли: є інструкція, за якою на місце робітника людей з вищою освітою не беруть.

Минали місяці — нічого не мінялось у становищі Льоні. Я вже перестала вірити в те, що зміни можуть бути. Швидше за інерцією, ніж з надією, писала й далі, але вже не у радянські інстанції, а знову на Захід. Довідалась, що у жовтні Міжнародний комітет математиків знову організовує мітинг на захист Льоні. Але про що писати — адже ніяких змін немає, все тече «спокійно, розмірено», вже немає чим «здивувати», вразити, немає ніяких сенсацій.

Якось увечері до нас додому прийшли троє французьких адвокатів (вони представляли Комітет захисту прав людини), розпитували, як Льоня, пояснили, що хотіли б сходити в МВС. Вирішили, що підемо всі разом. Після усіляких, часом анекдотичних пригод, коли їм казали, що начальства у Міністерстві внутрішніх справ зараз нікого немає — всі терміново поїхали у відрядження (міністра навіть за кордон відправили), потрапили на прийом до начальника медичного відділу міністерства, якому і підпорядковується Дніпропетровська тюрма. А до нього потрапили тільки тому, що, на відміну від головного входу у Міністерство, який охороняється, і куди без пропуску не пройти, у Медвідділ можна зайти вільно, і вихід з нього також один, тому підполковникові Ващенку довелося нас прийняти. Розмова з ним була дуже цікава через свою курйозність навіть для мене, хоч я вже звикла до кафкіанства радянської системи. Мушу сказати, що на той час я вже так «засвоїла» методи спілкування з різними інстанціями, що всю розмову стенографувала для того, щоб потім передати через адвокатів сюди, на Захід.

Питання: Кожна