Читати книгу - "Спомини"

припускав, що коли Пересипкін працював у Казахстані, то мав би там і померти. Петро Пересипкін (відомий теж як Петро Радванський, Piotr Radwański, 1899–1955) — поляк, священик-маріянин, народився на Підляшші (батько — росіянин, мати — полька). По закінченні гімназії два роки навчався в Саратовському університеті, в 1921 р. приїхав до Варшави, був прийнятий до Католицької Церкви. В 1922 р. вступив до Товариства Ісуса, в 1923 р. перейшов до Згромадження отців-маріян. Був направлений до Риму — навчався в Папському Григоріянському університеті (з 1925), але студії не закінчив. Згодом працював у східному обряді на Підляшші, в 1928–1929 pp. навчався в Папській східній семінарії в Дубні. У 1931 р. був висвячений митрополитом Андреєм Шептицьким, за деякими даними, мав узяти участь у проекті заснування чину “чорних домініканців” східного обряду в Україні. Душпастирював у с. Словіта Перемишлянського повіту (1932–1933), потім навчався у Варшаві, опісля служив у с. Барилів на Радехівщині (1933–1943), а з 1943 — у с. Трудовач на Золочівщині та в с. Миропіль на Житомирщині. Після закриття більшовиками костелу в Мирополі проживав у Зборові. У 1952 р. був заарештований за розповсюдження молитовників та “антирадянської літератури” і засуджений на 25 років таборів. Покарання відбував у таборах Воркути, а в 1955 р. був переведений у Мінеральний табір (селище Інта, Комі АРСР), звідки його вивезли в Москву на операцію. Під час операції на серці помер, точна дата смерти невідома. Див.: Архів УСБУ у Львівській обл., спр. П-26995; Józef Szymański. Kościół Katolicki па Podolu. Obwód Winnicki, 1941–1964. Lublin 2003, c. 308–310 (дані з особової справи в архіві отців-маріян у Римі). ">[889]. У місті Акмолинськ, недалеко від Караганди, була каплиця, яку збудував отець Кучинський[890], латинський парох Києва, який перебуває тепер у таборі надзвичайно суворого режиму в Мордовії. Після його арешту каплицею деякий час опікувалася його сестра. Недавно ця каплиця була зруйнована КГБ, бо ж вона стала осередком релігійного життя всіх вірних різних обрядів.

6. Для Півдня Радянської Азії (тобто Узбецької, Туркменської, Киргизької та інших республік) з осідком у місті Фрунзе був призначений адміністратором отець Федорик, ЧСВВ, який раніше був місіонером у Холмі на Західній Україні[891].

Усі ці адміністратори і генеральні вікарії були призначені мною особисто під час сповіді, коли мені випала можливість зустрітися з попередньо наміченими священиками, або опосередковано, тобто я доручав на сповіді священикам повідомити обраного кандидата — неодмінно через сповідь — про призначення його адміністратором. Я чинив так, бо побоювався, що КГБ (Комітет Державної Безпеки) за допомогою гонінь і тортур зможе дізнатися про ці призначення. Такого роду питання КГБ часто ставило й мені, намагаючись розізнати, як я керую митрополією та кого я визначив своїми наступниками.

Усі вище перелічені священики, призначені адміністраторами, не мають вищої освіти з богослов’я, канонічного права чи інших богословських наук, а закінчили звичайні свої філософські й богословські студії в єпархіяльних семінаріях або у Львівській богословській академії. Однак усі вони дуже добрі священики, які багато років зносили найтяжчі покарання за свою вірність Христові і за свою синівську прив’язаність до вікарія Христа, і за цю правду вони готові в будь-який момент віддати життя.

Звичайно, вони не так і багато можуть зробити для довірених їм душ, але й те мале, що вони можуть, — це вже багато, коли зважити на ті реалії, в яких вони перебувають.

Усі ці мої заходи смиренно представляю Вашій Святості з проханням, щоб Ваша Святість зволили ласкаво їх схвалити.

Після мого арешту я іноді мав можливість видавати пастирські послання, і я писав їх до монахів василіян, студитів і редемптористів, до сестер-василіянок, сестер-служебниць Непорочної Діви Марії, до священиків, вірних, до семінарії та академії. Я також писав пастирські послання з нагоди Різдвяних свят, Чотиридесятниці й Пасхи. Я особливо хотів би відзначити два обширні листи, написані в таборах. Перший був адресований священикам, які — хто по-справжньому, а хто тільки вдавано — відступили від віри, і в ньому я закликав їх звернути зі згубного шляху[892]. Другий лист був адресований священикам, які терпіли, терплять і будуть терпіти тюремне ув’язнення, і в ньому я ставив перед ними приклад тих, хто несе свій хрест. Довгі вервиці таких героїв віри, перший з яких — сам Ісус Христос, продовжуються безперервно. Я пригадав цим священикам, що вони немовби бійці на арені, на яких дивиться небо і земля, вічність і історія,