Читати книгу - "Спомини"

По відбутті тюремного ув’язнення я двічі вступав у переговори з представниками радянського уряду. На питання, чого б я від них бажав, я просив зняти заборону щодо нашої Церкви, бо в СРСР не існує закону, який би дозволяв переслідування нашої Церкви, а проте її несправедливо переслідують в адміністративному порядку. Крім того я нагадав, що Сталін у 1944 році визнав нашу Церкву. Отож, я вимагав повернення до стану, що існував перед моїм арештом. Про все це дозволю собі написати в моєму наступному звіті.

XIII. Латинські дієцезії.

У таборах я зустрів луцького адміністратора о. проф. Джепецького, який був призначений вже покійним єпископом Шельонжеком[894]. Крім нього в таборах були й інші священики з Києва, і від них я дізнався, що там було дуже мало латинських священиків, які б займалися душпастирською працею. Адміністратором Кам’янця був о. Кукурудзінський[895]. На жаль, я не знаю, де він тепер. Інший адміністратор, професор семінарії, ім’я якого я в цю мить не пригадую, — відбуває в Караганді 4-річний термін ув’язнення[896].

Від литовських священиків я чув, що багато їхніх єпископів померли, а інші хворі. Адміністратор Станкевичус, який є квазі-адміністратором цілої Литви і поїхав як делегат на Вселенський собор, не має довіри в священиків, які вважають його агентом поліції