Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Засмагла, відважна богине мисливства зі срібним луком, що ми з вами будемо пити?

Готфрід відвів Фердинандову руку.

— Патетичні люди завжди нетактовні, — сказав він. — Даму супроводжують два кавалери, а ти, мабуть, і не помітив цього, хоробрий зубре!

— Романтики ніколи не бувають супутниками, вони належать до почту, — не розгубився Гpay.

Ленц осміхнувсь і звернувся до Пат:

— Зараз я зроблю для вас особливу суміш. Коктейль «Колібрі». Бразильський рецепт.

Він підійшов до прилавка, змішав якісь напої і нарешті приніс нам коктейль.

— Ну, як, смачний? — спитав він.

— Трохи слабкуватий, хоч і бразильський, — відповіла Пат.

Готфрід засміявся:

— І все ж таки досить міцний. Приготовлений з ромом і горілкою.

Я зразу помітив, що там не було ні рому, ні горілки — самий фруктовий, лимонний і томатний соки та ще, може, крапля лікеру. Безалкогольний напій. Але Пат, на щастя, не помітила цього.

Вона випила три великі чарки «Колібрі» і була дуже рада, що до неї ставились не як до хворої. Через годину ми всі вийшли з бару. Там залишився тільки Валентин. Так улаштував Ленц. Він посадив Фердинанда в «сітроен» і поїхав. Таким чином вийшло, ніби ми з Пат не перші подалися додому. Усе це було зворушливо, проте мені на хвилину стало так тяжко на душі, що хоч сядь та й плач.

Пат узяла мене під руку. Вона йшла поряд зі мною, пружна, струнка, я відчував тепло її руки, милувався її жвавим обличчям, по якому перебігало світло вуличних ліхтарів, і ніяк не міг змиритися з думкою, що вона хвора. Я розумів це лише вдень, а ввечері, коли життя ставало ласкавішим, не таким суворим, коли воно будило в серці надії — ніяк не міг…

— Може, зайдемо ще на хвилинку до мене? — запитав я.

Вона кивнула.

Коридор пансіону був яскраво освітлений.

— От чорт, — вихопилось у мене. — Що там скоїлося? Почекай хвилиночку тут.

Я відімкнув двері й заглянув усередину. Освітлений коридор був порожній і нагадував вузьку вуличку в передмісті. Двері кімнати пані Бендер стояли відчинені навстіж, і там теж світилося. Коридором, ніби маленька чорна комашка, продріботів Гассе, зігнувшись під торшером із шовковим абажуром. Він переселявся.

— Добрий вечір, — привітався я. — І досі переселяєтесь?..

Гассе підвів бліде обличчя з м'якими чорними вусиками:

— Я лише годину тому повернувся з контори. У мене ж тільки ввечері є час на переселення.

— Хіба вашої дружини немає вдома?

Він похитав головою:

— Вона пішла до своєї подруги. Слава Богу, що тепер у неї є подруга, з якою вона збуває час.

Він довірливо, задоволено всміхнувся й подріботів далі. Я завів Пат до своєї кімнати.

— Мабуть, нам не вмикати світла, чи як? — спитав я.

— Ні, любий, ввімкни на хвилину, а потім можеш знов вимкнути.

— Ти невситима людина, — сказав я, потім на мить залив яскравим світлом червону плюшеву розкіш і відразу ж повернув вимикач.

Вікна були розчинені, і знадвору від дерев, наче з лісу, лилося свіже нічне повітря.

— Як гарно, — мовила Пат і сіла в куточку на підвіконні.

— Тобі справді подобається тут?

— Справді, Роббі. Наче у великому парку влітку. Чудово.

— Ти, коли йшла, не глянула на сусідню кімнату? — спитав я.

— Ні. А навіщо?

— Оцей розкішний великий балкон ліворуч — від тієї кімнати. Він закритий з усіх боків, і напроти немає нічиїх вікон. Якби ти жила там, то могла б засмагати навіть без купальника.

— Еге, якби я там жила…

— А ти й могла б там жити, — сказав я ніби жартома. — Сама ж бачила, що кімната найближчими днями звільняється.

Вона глянула на мене й усміхнулася.

— Ти гадаєш, для нас це було б добре? Бути весь час разом?

— Але ж ми не були б весь час разом, — заперечив я. — Удень мене взагалі тут немає. А часто навіть вечорами. Зате коли б ми вже були разом, то не мали б потреби сидіти в ресторанах, а потім зразу ж розлучатися, ніби ми одне в одного в гостях.

Вона ворухнулась у своєму куточку.

— Любий, ти говориш так, ніби все вже добре обміркував.

— А таки обміркував, — сказав я. — Увесь вечір думав про це.

Вона випросталась.

— Ти справді не жартуєш, Роббі?

— От тобі й маєш! Звичайно, не жартую, — мовив я. — Хіба ти й досі не зрозуміла цього?

Пат трохи помовчала.

— Роббі, — сказала нарешті вона глухішим, ніж звичайно, голосом, — чому ти надумав це саме тепер?

— А от і надумав, — відповів я палкіше, ніж хотів, бо раптом зрозумів, що настав час розв’язати щось важливіше, ніж питання про кімнату. — Надумав, бо за останні тижні переконався, що нам найкраще бути зовсім разом. Я не можу більше зносити цих зустрічей на годину! Я хочу від тебе більшого! Хочу, щоб ти завжди була зі мною, не маю ніякого бажання провадити далі хитру любовну гру в піжмурки, мені вона гидка й непотрібна, я просто хочу тебе і тільки тебе, я ніколи не зможу вдосталь намилуватися тобою і тому не хочу втрачати жодної хвилини.

Я чув її схвильований віддих. Вона сиділа в куточку на підвіконні, обхопивши руками коліна, й мовчала. За деревами навпроти мерехтіла, повільно перебігаючи з одного кінця в другий, червона світляна реклама: і її тьмяний відблиск падав на світлі черевички Пат, потім перескакував на її сукню й на руки.

— А тепер можеш сміятися з мене, — сказав я.

— Сміятися з тебе? — перепитала вона.

— Авжеж, за те, що я весь час кажу «я хочу». Бо, зрештою, ти теж повинна хотіти.

Вона підвела очі:

— Ти знаєш, Роббі, що ти змінився?

— Ні, не знаю.

— Ти справді змінився. І сам кажеш про це. Ти хочеш. Ти вже не питаєш стільки, як питав. Просто хочеш.

— Ну, це не така вже й велика зміна. І хоч би як я хотів чогось, ти завжди можеш сказати «ні».

Вона раптом нахилилась до мене.

— А чому я повинна сказати «ні», Роббі? — мовила вона ніжним, лагідним голосом. — Адже я теж хочу того, що й ти…

Вражений відповіддю Пат, я обняв її за плечі. Її волосся торкнулося мого обличчя.

— Це правда, Пат?

— Звичайно, правда, любий.

— От дурень, — промурмотів я, — а мені все уявлялось набагато складнішим. в

Вона похитала головою:

— Усе залежить лише від тебе, Роббі…

— Я навіть боюсь повірити, — здивовано сказав я.

Пат обняла мене за шию.

— Іноді дуже приємно відчувати, що можна ні про що не думати. Що не треба всього робити самій. Що є на кого спертися.