Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Прощаючись, на ходу, Костянтин Валерійович дав Артуру свою візитівку і попросив тримати його у курсі розслідування. Сказав, що згадував час від часу цей випадок, але шукати дівчинку не ризикував, бо дружині це б не сподобалось… Шкода, що Марія загинула, дуже шкода. Якщо буде неважко, просив вислати на пошту пару її фото…

— Як ти думаєш, ким вона була? — запитала Злата, замислено дивлячись на дорогу, коли вони повертались у Київ.

— Я не знаю, Сонечку… Ми бачимо фрагменти. Ми не бачимо всієї картини, тому дуже важко отак зразу щось сказати… Єдине, що знаю точно — я дуже вдячний цій жінці, що вона знайшла сили і прожила достатньо довго, щоб народити твою маму. Можливо, тільки ненароджена дитина й тримала її на цьому світі…

— Хто ж був батько дитини?.. Якщо з нею так вчинили, то що могли зробити з ним?

— Розстріл, лісоповал… Дурні часи були. І про долю твого справжнього діда ми можемо ніколи й не дізнатися…

— Мабуть, вона кохала батька дитини, якщо заміжжя за впливовим чоловіком її не зупинило…

— Мабуть… А могла не здогадуватися про можливий розвиток подій, — припустив Артур. — Ми ж не знаємо, ким він був.

— Не знаємо…

— Я покладаю великі надії на тавро... Моя чуйка мені підказує, що якщо ми дізнаємося, що це за тавро, то це пояснить багато речей. Паскаль, коли дзвонив у суботу, сказав, що закинув його фото на пару європейських форумів цінителів антикваріату і різних цінних речей. Можливо, ми зможемо знайти когось, хто має схожу річ і хоч щось знає. Це річ одиничного виробництва, має бути зафіксовано, для кого її робили. Ну, принаймні, я дуже на це сподіваюся…

— Так…

Вони їхали мовчки, і трохи згодом Злата озвучила наступну свою думку.

— Цей лікар вчинив дуже благородно, віддавши моїй мамі “свою частину” подяки… — вона покрутила каблучку на пальці. — Інші взяли коштовності, знаючи, що їх зняли з померлої...

— Карму свою він точно покращив. Щодо інших… У кожної людини свої межі дозволеного…

Повернулися до квартири ввечері — вже сутеніло. Андрій сидів за ноутом на кухні, перед ним, спершись на стільницю, стояла Лідія Леонідівна з чашкою кави в руках.

— Який сюрприз, — протягнув Артур.

— Доброго вечора, синку, — Лідія посміхнулась, — а я тут знайомлюся з твоїм гостем. Дуже милий молодий чоловік. Ледь довела, що я твоя мама і насилу вмовила його дозволити мені увійти і пригоститися кавою.

— Так, милий… — Артур незадоволено поглянув на хлопця. — Що ти хотіла, мамо?

— Дізнатись, як у вас справи. Ми з тобою ще не бачилися, відколи ти повернувся в країну. Може, нарешті, проведемо сімейну вечерю?

— Без Нінель.

— Нінель — хрещена мама Анютки, звісно, вона буде.

— Окей. Значить я запрошу Олексія Петровича і всю його родину. Гуляти — так гуляти.

— Артуре…

— Що, мамо? Якщо ти запрошуєш свою подругу, то чому я не можу запросити рідного батька і сестер?

— Ти ж з ним не спілкуєшся.

— Повір мені, заради такої визначної події — я зроблю виключення і трохи поспілкуюся.

— Добре. Нехай. Коли? Щоб не було, як минулого разу… — Лідія покосилася на Злату, котра стояла біля Артура, і його ліва рука лежала на її талії. Обличчя дівчини було, як не дивно, дуже милим без колишніх шрамів. Очі такі ж, як і у брата: насичено сині, ніби лінзи, але ж ні… це — справжній колір. На лівій руці були ледь помітні рожеві сліди від колишніх шрамів, і на середньому пальці сяяла каблучка з зеленим каменем, певно, смарагд. На шиї — золотий ланцюжок з підвіскою і таким же зеленим каменем. Чи не забагато Артур дарує їй коштовностей? Адже Іннеса ще бачила діамант, мабуть, він на іншій руці…

— Гарна каблучка, Злато, — сказала Лідія, — це смарагд?

— Так…

— Артур, а чому смарагд? Я думала, ти будеш їй купувати лише діаманти.

— Це каблучка моєї бабусі, — Злата підняла на Лідію обурений погляд і в ньому, на диво, зовсім не було страху. Сама не знала, звідки взяла сили отак поглянути на його матір, але Злата підняла очі і не відводила їх від медових очей Лідії.

— Дуже дорога річ, до речі, — Артур кивнув. — А стосовно вечері, мамо, треба подумати, щоб всі могли бути, і всім було зручно добиратися, а не так, як минулого разу, коли ти вирішила сама за всіх.

— Ну, тоді думай. Повідомиш мені результат, — не витримавши погляду Злати, Лідія відвернулась і поставила чашку у мийку. — Піду до себе.

— До побачення, Лідіє Леонідівно, — сказав навмисно дуже ввічливо Андрій.

— Так, до зустрічі, Андрію, — вона усміхнулася до нього і, порівнявшись зі Златою, оглянула ще раз, ближче, зміни на обличчі дівчини. Гарненька, ще трохи помітні шрами, але ж Артур не зупиниться, доки вони не зникнуть. — І тобі до зустрічі, Злато.

— До побачення, — спокійно відповіла дівчина, не відводячи погляду.

Коли почувся звук зачинених дверей, Артур пильно поглянув на Злату, не кажучи ні слова.

— Що? — перепитала Злата, оскільки він дивився на неї і нічого не казав.