Читати книгу - "Сповідь"

Ця розмова, дарма що коротка, з’ясувала для мене моє становище, принаймні до певної міри, і я зрозумів, що загроза спрямована саме на мене. Я оплакував ту нечувану фатальність, яка обертала на шкоду мені все добре, що я говорив чи робив. Але, вважаючи винними в цій справі пані де Люксембурґ і пана де Мальзерба, я не розумів, яким чином їх проминули і дісталися до мене; але тепер я вже ясно бачив, що не буде мови про справедливість і правосуддя, і що ніхто не з’ясовуватиме, справді я винен чи ні.

Гроза бушувала все дужче. Навіть Неольм у нападі балакучості висловив мені співчуття, що зв’язався з цим твором, оскільки не сумнівався, яка доля чекає на книгу та її автора. Одна лише обставина подавала мені надію: я бачив, що пані де Люксембурґ спокійна, весела і навіть радісна; поза сумнівом, вона впевнена в успіху своєї справи. Хіба не висловила б вона мені ані слова співчуття чи вибачення, якби за мене треба було хвилюватись? Хіба могла б вона так спокійно дивитися на те, якого характеру набуває справа, немов не має до неї ніякого стосунку і нітрохи не цікавиться моєю долею? Понад усе дивувало мене її мовчання. Мені здавалося, що вона повинна була б щось сказати. Пані де Буффлер була не така спокійна. Вона ходила туди й сюди із збудженим виглядом, їй не сиділось на місці, і вона запевняла мене, що принц де Конті все робить, щоб відбити підготовлюваний мені удар, який вона приписувала теперішнім обставинам, коли парламенту було важливо не дати єзуїтам приводу звинуватити його в байдужості до релігії. Проте видно було, що вона мало сподівається на успіх уживаних спільно з принцом заходів. Усі її розмови, швидше тривожні, ніж заспокійливі, зводилися до того, щоб схилити мене до втечі. Вона постійно радила мені виїхати до Англії, пропонуючи відрекомендувати мене своїм численним друзям і між іншим знаменитому Г’юму,[208] що належав до її найдавніших знайомих. Бачачи, що я все-таки зберігаю спокій, вона пустила в хід засоби, більш здатні похитнути мене. Вона дала мені зрозуміти, що, коли мене заарештують і почнуть допитувати, мені доведеться назвати пані де Люксембурґ, а її дружнє ставлення до мене, звичайно, заслуговує на те, щоб я не наражав себе на ризик скомпрометувати її. Я відповів, що в такому разі вона може бути спокійна, я її не скомпрометую. Вона заперечила, що обіцяти легше, ніж виконати, і тут вона була права, особливо щодо мене, бо я твердо вирішив ніколи не бути кривоприсяжником і ні в чому не брехати перед суддями, хоч як би ризиковано було говорити правду.

Побачивши, що це міркування справило на мене деяке враження, хоча я все ще не наважувався втікати, пані де Буффлер заговорила про ув’язнення до Бастилії на кілька тижнів, як про спосіб уникнути підсудності парламенту, який не втручається в справи державних злочинців, Я нічого не заперечував проти цієї своєрідної ласки, аби тільки про неї прохали не від мого імені. Оскільки вона більше не говорила про це, я вирішив, що вона пропонувала мені цю думку лише для того, щоб випробувати мене, і що вдатися до такого засобу не захотіли, адже він міг би покінчити з усією справою.

Через декілька днів маршал отримав листа від абата де Дейя, друга Ґрімма і пані д’Епіне, в якому він повідомляв, за його словами, з достовірного джерела, що парламент діятиме проти мене з якнайбільшою суворістю, і що того дня, який призначить абат, мене візьмуть під варту. Я подумав, що це вигадка гольбахівців; я добре знав, що парламент строго дотримується формальностей. Адже було б цілковитим порушенням усіх правил почати з арешту, не встановивши юридично, чи визнаю я цю книгу і чи справді я її автор. «Тільки для злочинів проти суспільної безпеки, – сказав я пані де Буффлер, – досить простої вказівки, щоб обвинуваченого заарештували через побоювання, як би він не втік від правосуддя. Але коли мають намір покарати за таку провину, як моя, що заслуговує на почесті і нагороди, то нападають на книгу і всіляко уникають переслідувати автора». Вона відповіла мені на це тонким поясненням, яке я вже забув, доводячи, що мене з ласки хочуть заарештувати, замість того щоб викликати до суду. Наступного дня я одержав листа від Гі, який повідомляв мене, що він був того самого дня у прокурора судової палати і бачив у нього на письмовому столі чернетку обвинувального акта проти «Еміля» і його автора. Візьміть до уваги, що цей самий Гі був помічником Дюшена, який видавав цю книгу, будучи цілком спокійний за себе, він з милосердя повідомляв цю новину авторові! Можна уявити собі, як це здалося мені правдоподібним! Так просто, так природно, щоб книговидавець, покликаний до прокурора судової палати, спокійнісінько читав документи і чернетки, розкидані на столі цього чиновника! Пані де Буффлер та інші також це потвердили. Мені довелося почути стільки нісенітниць, що я ладний був подумати, ніби всі збожеволіли.

Відчуваючи, що тут криється якась таємниця, про яку мені не хочуть говорити, я спокійно чекав на подію, впевнений у своїй правоті і невинності в усій цій справі: хоч яке б переслідування мене не спіткало, я був дуже щасливий, що сподобився честі постраждати за правду. Я не тільки не боявся і не намагався ховатися, але щодня відвідував замок, а після полудня робив свою звичайну прогулянку. 8 червня, напередодні виходу постанови про мій арешт, я пішов прогулятися з двома професорами-ораторіанцями, отцем Аламаненом і отцем Мандаром. Ми прихопили з собою закуску і, влаштувавши привал у Шампо, з’їли її з великим апетитом. Ми забули взяти склянки і замінили їх житніми соломинками, через які потягували вино просто з пляшки, хизуючись один перед одним товщиною своїх соломинок і змагаючись у тому, хто більше висмокче вина. Ніколи в житті мені не було так весело.

Я вже розповідав про те, як у молодих літах нажив собі безсоння. Відтоді я звик читати вечорами в ліжку доти, поки почнуть злипатися очі. Тоді я гасив свічку і