Читати книгу - "Девід Копперфілд"

ще тільки починається, Троте, — вела вона далі, — а Рим збудували не за день і не за рік. Ти зробив вільний вибір... — на секунду якась хмарка майнула по її обличчю, — і обрав собі дуже гарненьке, любляче і ніжне створіння. Твоїм обов’язком і твоєю радістю буде... ти тільки не думай, що я збираюся тобі читати лекцію… поважати її за ті душевні якості, які в неї є, а не за ті, яких у неї нема. Якщо можеш, ти повинен розвинути в ній ті якості, що їх їй бракує. А якщо не можеш, дитинко, — тут моя бабуся потерла собі ніс, — то мусиш призвичаїтися обходитися без них. Але пам’ятай, мій любий, ваше майбутнє — справа тільки вас двох. Ніхто не може допомогти вам; ви мусите самі торувати собі шлях. Це і є шлюб, Троте; і хай небо благословить вас обох; ви — як двоє дітей, що заблукали в лісі.

Бабуся сказала це все жартівливим тоном і поцілувала мене, щоб закріпити своє благословення.

— А тепер, — мовила вона, — засвіти мій ліхтарик і проведи мене садовою стежкою до моєї комірчини.

Наші котеджі з’єднувалися стежкою через сад.

— Як повернешся, то передай Маленькій квіточці поцілунок від Бетсі Тротвуд. І що б ти не робив, Троте, хай тобі ніколи й на думку не спаде виставляти Бетсі опудалом, бо скільки пригадую її вигляд у дзеркалі, вона й так досить кощава і страшна.

По цій мові бабуся закутала голову хусткою, і я провів її додому. Коли вона зупинилась у своєму садку, підвівши вгору ліхтарик і освітлюючи мені шлях назад, здалося мені, що на обличчі її знову з'явився стривожений вираз; але я небагато уваги звернув на це, бо занадто глибоко замислився над її словами і дуже міцно вражений був — правду кажучи, вперше в житті — усвідомленням того, що нам з Дорою справді доводиться самим торувати собі шлях у житті, і ніхто не може допомогти нам.

Почувши, що крім мене в кімнаті вже нікого нема, Дора у маленьких своїх черевичках прокралась униз; вона поплакала на моєму плечі і сказала, що я був суворим, а вона — примхливою; і я, мабуть, відповів такими ж словами; ми помирились і вирішили, що наша перша маленька незгода буде й останньою, і що більше ми ніколи не будемо сваритися, якщо нам навіть судилося прожити сотню років.

Першим нашим тяжким випробуванням було велике лихо зі служницями. Кузен Мері-Анни дезертирував до нашої вугільної комори, звідки, на превелике наше здивування, був виведений пікетом своїх озброєних товаришів; його закували в кайдани, і войовнича процесія вкрила ганьбою наш садок. Після цього я пройнявся рішучістю позбутися Мері-Анни. Ця достойна особа так охоче пішла від нас, отримавши належну їй плату, що я дуже дивувався, аж доки не довідався про деякі подробиці щодо чайних ложок, а також щодо невеличких сум, які вона без дозволу заборгувала від мого імені крамарям. Після інтервалу, під час якого ми користалися послугами місіс Кіджербері, — здається, найстарішої жительки Кентіш-Тауна, яка ходила працювати поденно, але була занадто кволою для цього ремесла, — відшукали ми ще один скарб. То була одна з наймиліших жінок, але їй надзвичайно подобалося падати з тацею на сходах, а в їдальню вона не входила, а поринала, як у басейн, розсипаючи весь чайний посуд. Збитки, що до них спричинилися звички цієї бідолашної, зробили неминучою її відставку. Знову деякий час ми користалися послугами місіс Кіджербері, а потім перед нами пройшла довга процесія служниць — недолугих і нікчемних; найкраще запам’ятав я в цій процесії молоду особу приємного вигляду, яка, не спитавши дозволу, поїхала на Грінвічський ярмарок у Дориному капелюшку. Після цього не пригадую нічого, крім черги тяжких невдач.

Усі начебто змовились обдурювати нас. Наша поява в якійсь крамниці правила за сигнал до негайної демонстрації бракованих товарів. Якщо ми купували краба, то він був наполовину висохлий; м’ясо зав­жди було неймовірно тверде, а хліб, що подавався до столу, незмінно з’являвся у вигляді черствої шкоринки. Бажаючи довідатися, зрештою, як треба смажити м’ясо, щоб воно було не занадто пересмажене і не сире, я сам звернувся по довідку до кухарської книжки і знайшов там категоричне твердження, що ростбіф треба смажити по чверть години на кожен фунт м’яса та ще зверх того чверть години. Але застосування цієї теорії на практиці зав­жди супроводжувалося для нас якоюсь фатальною обставиною, і нам ніяк не вдавалося домогтися щасливої середини між кривавим або попелястим кольором наших м'ясних страв.

Я мав підстави вважати, що всі ці наші невдачі коштували нам значно більше, ніж треба було б сплатити за ряд блискучих перемог. З рахунку, що його подавав крамар, можна було дійти висновків, що ми маємо дивну звичку обмазувати коров’ячим маслом усю підлогу на нижньому поверсі — в такій величезній кількості вживався у нас цей продукт. Відтоді мені не довелося читати офіційних звітів департаменту внутрішніх мит, і я не знаю, чи там було вказане підвищення попиту на перець, але якщо наші закупівлі не вплинули на торгівлю цим товаром, то значить, багато сімей змушені були тоді зовсім відмовитися від уживання перцю. І найдивніше тут те, що я ніколи не бачив у своєму домі ні масла, ні перцю.

А щодо пралі, яка раз у раз віддавала під заставу різні речі з нашої білизни, а потім приходила до нас просити пробачення в не зовсім тверезому вигляді, то з ким такі речі не трапляються? Так само сталося з пожежною командою, коли у нас псувався димар, і на нас наговорював церковний сторож. Але особливе наше нещастя полягало в тому, що ми найняли служницю з непереборною пристрастю до міцних напоїв. З її милості буфетник з найближчої таверни подав мені довгенький рахунок з такими незрозумілими записами: «Кварта рому з лимонним соком (для місіс К.)»; «Півкварти джину з гвоздикою (для місіс К.)»; «Кухоль пуншу з м’ятою (для місіс К.)». Слова в дужках означали в скороченому вигляді прізвище моєї дружини, про яку, отже, почала гуляти слава, ніби це вона особисто підкріплює свої сили напоями такого роду.

Першим нашим подвигом на полі домашнього господарства був невеличкий обід на честь Тредльса. Я зустрівся з ним у місті і запросив його до себе того ж дня. Коли він погодився, я поспішив написати Дорі, що приведу з собою приятеля. Закінчивши роботу, ми з Тредльсом пішли пішки. Була чудова погода, і в дорозі ми розмовляли про моє сімейне щастя. Тредльс цілком захопився цією темою. Він сказав, що якби в нього був такий будиночок, а в будиночку — Софі, що чекає на свого чоловіка, то його радість була б цілковитою і повною.

Без сумніву, я не бажав кращої і милішої маленької дружини ніж та, що сиділа по той бік столу. Але коли ми сіли обідати, я дуже бажав, щоб для всіх нас було більше місця. Не знаю, як це воно виходило, але нам зав­жди було тісно, хоч ми жили лише вдвох, і при всьому тому зав­жди досить було місця, щоб губити кожну річ. Це, треба гадати, походило від того, що жодна річ не стояла в нас на своєму власному місці, за винятком хіба