Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— Тут океани простору, Копперфілде, — казав він. — Запевняю тебе, океани!

Ще одного мені дуже хотілося б: щоб Джіпові раз і назавжди заборонили гуляти по скатертині під час обіду. Вже сама його присутність на столі порушувала, до певної міри, правильний устрій в нашому господарстві, але Джіп, крім того, взяв собі за звичку залазити передніми лапами в сільничку чи в розтоплене масло. Того дня він був, очевидно, переконаний, що його зобов'язали тримати Тредльса в остраху; він гавкав на мого давнього друга і щохвилини атакував його тарілку з такою нестримною впертістю, що перевага в розмові за обідом лишилася виключно за ним.

І все ж таки я не робив жодних заперечень проти цього, бо я знав занадто чутливе серце Дори, яка готова була впасти у розпач від будь-яких замахів на привілеї її улюбленця. З тих самих міркувань я не зробив ані найменшого натяку на жахливий безлад, в якому було все в нашому домі. Тарілки без усякої видимої причини були в нас розкидані по підлозі, скляночки з оцтом, гірчицею, сіллю тощо стояли, як п’яні, і здавалося, що всі вони посварились між собою. А Тредльс був увесь оточений чашками, склянками і тарілками, немовби ми вирішили тримати його в облозі. Коли подали баранячу ногу, яку мені належало розрізати на відповідне число гарних скибочок, я здивовано запитував себе, чого це всі м’ясні страви набирають у нас таких неапетитних форм, і невже м'ясник взяв собі за правило постачати нам найпотворніших баранів, які лише існують на британських ринках. Але з цих міркувань я не висловив жодного.

— Що це в тебе у цій мисці, люба моя? — спитав я Дору.

Я не міг зрозуміти, чому Дора глянула на мене такими лукавими оченятами, ніби бажаючи поцілувати мене.

— Устриці, серденько, — несміливо відповіла Дора.

— Це ти сама надумала їх купити? — спитав я в захваті.

— Та... так, Доді!

— Оце щаслива думка! — вигукнув я, відклавши ножик і виделку. — Адже ж Тредльс дуже любить устриці!

— Та... так, Доді, — сказала Дора, — і тому я купила гарненьку діжечку устриць, і продавець запевнив мене, що вони чудові. Але я... я таки не знаю, що з ними робити. Здається, з ними щось негаразд.

Тут Дора похитала головою і маленькі діаманти заблищали в її очах.

— Та ж вони в двох раковинах, — сказав я, — зніми верхню покришку, серденько.

— Та вони ніяк не знімаються! — відповіла Дора, намагаючись бути мужньою, але без найменшого успіху, бо сльози мимоволі бриніли в її оченятах.

— А ти знаєш що, Копперфілде, — сказав Тредльс, весело поглядаючи на тарілку, — Устриці... що й казати... надзвичайні устриці, але я гадаю, що їх ніколи не відкривали.

Їх справді ніколи не відкривали, а крім того, в нас не було устричних ножів, та коли б вони й були, то ми не вміли ними користуватися. Отже, ми дивилися на устриці і їли баранину... тобто ми їли ту частину баранини, яка була придатна для вживання, з каперсами. А втім, Тредльс, щоб зробити нам приємне, ладен був пожирати без розбору всі сирі страви, як дикун, що не знає про використання вогню. Але я зовсім не хотів, щоб він приніс таку жертву на вівтар нашої дружби. На щастя, у нас в коморі зберігся чималий шмат холодної шинки, і я наказав нарізати його, щоб почастувати свого друга.

Моя маленька дружина страшенно тривожилася при думці, що я буду гніватися на неї; але тим більшою була її радість, коли вона побачила, що я не маю жодного наміру гніватися. Прикрість від невдалого обіду незабаром зовсім зникла, і ми дуже приємно провели вечір. Тредльс і я пили вино; Дора тим часом сиділа біля мене, спершись на моє крісло, і за кожної нагоди шепотіла мені на вухо, що я страшенно милий, що не став жорстоким і сварливим хлопчиськом. Потім вона заходилася готувати для нас чай, і робила це так граціозно, ніби всі тарілки, таця, чашки і склянки були іграшками і ляльками в її руках. Я мимоволі милувався своєю дружиною і не звертав особливої уваги на якість і смак приготованого нею напою. Потім Тредльс і я зіграли кілька партій у карти, а Дора весь цей час грала для нас на гітарі. У цю щасливу хвилину сімейне життя здавалося мені чарівним сном, і я уявив собі, що вечір, коли я вперше почув ніжний голос Дори, ще зовсім не закінчився для мене.

Коли Тредльс пішов додому і я, провівши його, повернувся до їдальні, Дора присунула до мене свій стілець і сіла поруч зі мною.

— Мені дуже сумно, — сказала вона. — Чи не хочеш ти повчити мене, Доді?

— Я мушу сам спочатку вчитися, Доро, — сказав я. — Я такий самий недосвідчений, як і ти, голубонько.

— Ах! Але ти вмієш учитися, — відповіла вона, — і ти розумний, розумний чоловік.

— Дурниці, мишко! — сказав я.

— Я хотіла б, — почала знову моя дружина, після тривалої паузи, — я хотіла б поїхати в провінцію на цілий рік, і пожити там з Агнес.

Вона сперлася підборіддям на свої руки, що лежали на моєму плечі, і блакитні оченята її були нерухомо прикуті до мого обличчя.

— Чому так? — спитав я.

— Мабуть, Агнес могла б виправити мене, і мабуть, я багато чого б могла навчитися від неї, — вказала Дора.

— Все прийде у свій час, любове моя. Агнес цілі роки повинна була керувати господарством свого батька, як ти це сама знаєш. Агнес зав­жди була Агнес, навіть і тоді, коли я її знав дитиною, — сказав я.

— Мені б хотілося, щоб ти називав мене особливим ім'ям, — мовила Дора, не ворухнувшись.

— А яким саме? — спитав я, усміхаючись.

— Ну, це дурненьке ім'я, — сказала вона, тріпнувши своїми кучерями. — Я хотіла б, щоб ти називав мене своєю дитинкою-дружиною.

Я засміявся і спитав свою дитинку-дружину, чого це їй спало на думку таке дивне бажання. Її блакитні очі були тепер ближчі до мого обличчя, бо я обійняв її. Дора не змінила пози, коли відповідала на моє запитання:

— Я зовсім не хочу, дурненький ти хлопчику, щоб ти вживав це ім'я замість Дори. Я хочу тільки, щоб ти думав про мене саме так. Якщо надумаєш гніватися на мене, то скажи собі спочатку: «Адже ж це моя дитинка-дружина». Якщо я зажурюся колись, ти знову скажи: «Я знав давно, чого треба чекати від такої дитинки-дружини». Якщо ти не знайдеш у мені всіх тих якостей, яких, я гадаю, не буде в мене ніколи, ти подумай трошечки і скажи: «А все ж таки дурненька дитинка-дружина дуже любить мене!» Бо, дурненький ти хлопчику, я справді дуже люблю тебе.

Я не міг відповідати серйозно на всі ці слова, бо не знаю й досі, наскільки серйозно вона сама казала це. Але слова, сказані від щирого серця, очевидно,