Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Це звернення Дори надзвичайно вплинуло на мене. Хай її невинна постать, така кохана, вийде до мене знову з мороку й туманів минулого, і хай вона знову оберне до мене свою чарівну голівоньку; я рішуче тверджу, що ця маленька промова постійно жила в моїй пам'яті. Може статися, я не зрозумів усього змісту тієї промови, бо я був молодий і недосвідчений, але ніколи не лишався я глухим до цього простого і щирого прохання.

Незабаром після цього Дора сказала мені, що має твердий намір зробитися порядною господинею. Отже, вона вичистила аспідну дошку, загострила грифель, купила величезний розлінований зошит для записування витрат, дбайливо позшивала ниткою всі аркуші кухарської книжки, пошматованої Джіпом, і почала робити відчайдушні спроби стати, як вона казала, «хазяйкою». Але цифри мали старий впертий характер і ніяким чином не хотіли складатися. Дора зробила два чи три записи до розрахункової книжки, а Джіп прогулявся по сторінці і розмазав усе хвостом. Середній пальчик правої руки Дори набрався чорнилом до самісінької кістки, і, здається, в тому лише й полягав результат цієї важкої праці.

Я писав тепер дуже багато і починав помалу набувати популярності в літературі. Працюючи ввечері за письмовим столом, я відкладав іноді перо і починав спостерігати дитинку-дружину, яка зазвичай сиділа навпроти мене за своїми господарськими вправами. Вправи ці зазвичай проходили так: принесе Дора свою величезну книжку і, зітхнувши від усього серця, покладе її на стіл. Потім, розкривши її на тому місці, що його Джіп розмазав останнього разу, вона кличе самого Джіпа і запитує його суворим тоном: що це він зробив, негідник? Джіп виявляє каяття, і Дора на покарання мастить чорнилом його ніс. Потім вона наказує Джіпу негайно, без усяких зволікань, лягти на стіл в позі лева (то був один з фокусів Джіпа, хоч, щиро кажучи, схожість була не надзвичайною), і Джіп корився, якщо тільки був охочий коритися. Потім бере вона перо і, починаючи писати, знаходить у пері волосинку. Потім бере вона друге перо і, починаючи писати, констатує, що воно бризкає. Потім бере ще перо, починає писати і тихенько каже:

— Ох, це перо рипить, воно заважатиме Доді!

І тоді вона відкладає розрахункову книжку, вдаючи мимохідь, ніби хоче нею відлупцювати лева.

А іншим разом, коли в неї серйозніший настрій, Дора сідає з аспідною дошкою, принесе з собою кошик з рахунками та іншими документами, які більше скидаються на папільйотки, і намагається розібратись у них. Довгенько порівнює вона один документ з іншим, геть усю аспідну дошку списує цифрами, стирає написане, пише знову, і вираховує суму на пальцях своєї лівої руки. Робота, вочевидь, швидко посувається вперед; але раптом Дора впадає в розпач, і мене бере жаль дивитися на її затьмарене — ще й заради мене! — личко. Я нечутно підходжу до неї і запитую:

— Що таке, Доро?

Дора безнадійно поглядає на мене і відказує:

— Вони не складаються! У мене так болить голова від них! А вони все не хочуть робити того, що треба.

Тоді я кажу:

— Ну, спробуймо разом. Я покажу тобі, як це робити, Доро.

Тоді я починаю давати практичні вказівки, і Дора дуже уважно слухає мене хвилин п’ять чи може трохи менше, або більше, зважаючи на обставини; та незабаром втома і нудьга опановують мою дитинку-дружину. Щоб внести трохи різноманітності в навчання, вона заходиться завивати мені кучері або вивертати комірці моєї сорочки. Якщо я тихенько припиняю її гру і вимагаю подальшої уваги, веселе личко Дори стає таким сумним і зляканим, що мене починає гризти сумління, і я негайно пригадую, що вона, моя дитинка-дружина, жила весело і безтурботно, коли доля її не була поєднана з моєю. Я кидаю олівець і ми обоє беремося до гітари.

У мене було багато роботи і чимало турбот, але з тих самих міркувань я таїв їх від неї. Чи правильно я робив — не знаю; але в будь-якому разі, я робив це заради своєї дитинки-дружини. Я розкриваю тут усю свою душу і довіряю цьому рукописові всі свої таємні думки без жодних обмежень. Подеколи відчував я, ніби мені чогось бракує, ніби я загубив щось, дороге моєму серцю, але свідомість цього не отруювала моє життя. А коли гуляв я на самоті під ясним небом і мріяв про літні дні, коли все повітря було сповнене давніми витворами моєї дитячої фантазії, я бачив, що дійсність в дечому зовсім не відповідає цим мріям; але разом з тим я думав, що ідеали юних днів не можуть, природна річ, залишитися незмінними. Гадав я іноді, що мені хотілося мати порадницю в своїй дружині, і було б, звичайно, дуже добре, якби вона була обдарована силою характеру і волі та могла заповнити порожнечу, що оточувала мене в різних випадках і обставинах життя; та разом з тим я розумів, що то було б ідеальне щастя, неможливе на землі.

Зважаючи на свій вік, я був одруженим хлопчиком. Я зазнав на собі доброго впливу того досвіду і переживань, що записані в цій розповіді. Якщо в багатьох випадках я чинив помилково, то джерелом моїх помилок була любов, яку я хибно розумів, або брак життєвого досвіду. Я пишу чисту правду, для мене нема і не може бути вигоди змінювати всупереч істині суть справи.

Отже, я взяв на себе самого всі клопоти і турботи сімейного життя, і не було мені з ким поділити їх. Ми жили, як і раніше, серед безладу, але я вже звик до нього і був дуже радий, що Дора вже не тривожилась і не нудьгувала. Як і колись, була вона весела і грайлива, як дитина, любила мене ніжно і була щаслива дитячими забавками.

Коли дебати в парламенті були особливо важкі, — тобто тривалі, бо нудними вони бували майже завжди, — і я повертався додому пізно, Дора зав­жди виходила мені назустріч, почувши в коридорі мої кроки. Без мене дитинка-дружина ніколи не лягала спати. Коли я був вільний від стенографічних вправ, що вартували мені стільки терпіння і праці, я вечорами працював над літературними творами, а Дора незмінно сиділа навпроти мене, як би пізно не було, і була такою тихенькою, що іноді мені здавалося, ніби вона спить. Але щоразу, як я підводив голову, блакитні очі її дивилися на мене з тією проникливою і спокійною увагою, про яку я вже говорив.

— Ох, який ти в мене невтомний хлопчик! — сказала Дора однієї ночі, коли я, замикаючи конторку, зустрівся з її очима.

— Яка ти невтомна дівчинка! — відповів я. — Це буде правильніше. Тобі треба йти спати, не чекаючи на мене, голубонько. Це занадто пізно для тебе.

— Ні, не відсилай мене спати! — благала Дора, підходячи до мене. — Будь ласка, не роби цього.

— Доро!

На моє здивування, вона заридала, поклавши голівку на моє плече.

— Ти нездужаєш, моя мила?