Читати книгу - "Джозеф Антон"

Фетва

«Сповіщаю гордий мусульманський народ усього світу про засудження на смерть автора книжки «Сатанинські вірші», а також усіх причетних до видання тієї книжки, хто знав про її зміст і виступив проти ісламу, Пророка й Корану. Закликаю всіх мусульман ужити необхідних заходів і стратити названих осіб, хоч би де ви їх виявили». Хтось дав йому роздруківку цього тексту, коли супроводжував на інтерв’ю до студії. Знову ж таки, його колишньому внутрішньому «я» захотілося щосили заперечувати і протестувати, цього разу вже проти слова «засудження». Це ж не вирок, винесений судом, право-чинність якого він визнає, або ж судом, що має над ним юрисдикцію. Це — едикт жорстокої людини, яка помирає. Проте він добре усвідомлював недоречність своїх колишніх звичок. Тепер він уже мав інше внутрішнє «я». Він став людиною в центрі урагану, вже не тим Салманом, якого знали його друзі, а тим Рушді, котрий написав книжку «Сатанинські вірші», назву якої спотворили, відкинувши означений артикль. «Сатанинські вірші» з означеним артиклем — це назва роману. «Сатанинські вірші» без артикля — це вірші, які є сатанинськими, а він — їхній сатанинський автор «сатана Рушді», таке собі нашвидкуруч намальоване рогате страхіття чи повішений чоловік з виваленим червоним язиком на плакатах демонстрантів у далекому місті. Повісьте сатану Рушді. Як легко стерти минуле людини й створити його нову версію, неспростовну версію, з якою боротися, як здавалося, просто неможливо.

Король Чарльз І не визнав леґітимности винесеного йому вироку. Та це не завадило Оліверу Кромвелю все ж таки відтяти йому голову.

А він — не король. Він лишень письменник.

Тому поглянув на журналістів, що блимали на нього очима, і подумав: мабуть, саме так люди дивилися на тих, кого підсаджували до шибениці, провадили до електричного стільця чи ґільйотини. Один зарубіжний кореспондент наче аж прилип до нього зі своєю прихильністю.

Тож він запитав у доброзичливця, як слід сприймати Хомейні. Наскільки він серйозна людина? Це його риторичне красномовство, а чи справді щось небезпечне?

— Не надто переймайтеся всім цим, — сказав журналіст.

— Він щоп’ятниці карає на горло президента США.

Коли ж під час ефіру пролунало запитання про його реакцію на загрозу, то відповів: «Шкода, що не написав чогось іще гострішого».

Він пишався своєю відповіддю — і тоді, і завжди. То була правда. Як на нього, його книжка не містила чогось критичного щодо ісламу, проте, за його ж висловом у той день на американському телебаченні, релігія, чиї лідери так себе поводять, вочевидь, таки заслуговувала на критику.

Після інтерв’ю йому сказали, що телефонувала дружина. Тому зателефонував додому.

— Не приходь сюди, — застерігала вона. — Під будинком на тебе чекає сотні дві журналістів.

— Їду тоді до аґенції, — сказав він. — Пакуй валізи й чекай мене там.

Його літературна аґенція «Вайлі, Ейткен і Стоун» містилася в будинку з білим тиньком на Ферншоу-роуд у Челсі. Під її стінами — жодного журналіста; мабуть, світова преса не чекала від нього приїзду до свого аґента у цей тривожний для нього час, та коли він увійшов досередини, то в будинку, здавалося, дзеленчали геть усі 22 телефони — всім хотілося щось про нього знати. Його британський аґент Ґіллон Ейткен поглянув на нього з немалим подивом. Він саме розмовляв з британсько-індійським членом парламенту від Східного Лестерширу Кейтом Вазом. Затулив рукою слухавку й пошепки запитав:

— Поговориш із цим чоловіком?

Під час телефонної розмови Ваз назвав колотнечу навколо фетви «страхітливим, абсолютно страхітливим явищем» й пообіцяв свою «цілковиту підтримку». Кілька тижнів потому він опинився серед чільних промовців на демонстрації проти «Сатанинських віршів», на яку зібралося понад три тисячі мусульман, і назвав подію «одним із найбільших днів в історії ісламу та Великої Британії».

І тут виявилося, що він неспроможний думати про щось віддалене і не має поняття, яким тепер має стати його життя або ж які плани йому слід будувати. Міг зосередитися хіба що на невідкладному, а невідкладним була панахида по Брюсу Четвіну. «Дорогенький, — сказав Ґіллон, — вважаєш за потрібне все ж таки поїхати?» Якусь хвилю він розмірковував. Але ж Брюс був його близьким другом. «Та до сраки все це, — сказав він, — таки поїду».

Примчала Маріан з помітним збентеженням у погляді після натовпу фотографів під будинком на Сент-Пітерс-стрит, 41. Наступного дня той погляд з’явиться на перших сторінках усіх британських газет. Одна з газет навіть означить той погляд аршинними літерами: ОБЛИЧЧЯ СТРАХУ. Вона була малослівною. Він також. Сіли у чорний «сааб», і він повів авто через парк до Бейсвотер. Ґіллон Ейткен зі стурбованим виразом обличчя і довгим кволим тілом, що зібгалося на задньому сидінні, також поїхав з ними.

Його мати й наймолодша сестра жили в Карачі. Що тепер буде з ними? Його середульша сестра, яка давно покинула отчий дім, мешкала в Берклі, що в Каліфорнії. Чи не загрожує і їй небезпека? Старша сестра Самін, його «ірландська близнючка», мешкала із сім’єю у Вемблі, в одній із північно-лондонських околиць, неподалік великого стадіону. Як захистити їх? Як захистити сина Зафара, якому виповнилося лишень дев’ять років і вісім місяців і який жив зі своєю мамою Кларисою в будинку на Берма-роуд, 60, одразу за Ґрін-Лейнс, біля Клісольд-парку. В ту мить Зафарове десятиріччя видавалося далеким-далеким. «Тату, — запитав Зафар, — а чому ти не напишеш для мене книжки, ну, яку можна було б і мені читати?»

Тоді він згадав про рядок із «St. Judy’s comet» — пісні Пола Саймона, написаної у формі колискової для свого малого сина. «Якщо мені сина не заколисати, буду поганим я татком». «Гаразд, сину, — відповів він. — Давай закінчу книжку, над якою тепер працюю, а тоді напишу для тебе. Домовилися?» «Домовилися». Він уже закінчив і опублікував ту книжку, і тепер, скоріш за все, не матиме часу для написання наступної. Ніколи