Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Джозеф Антон 📚 - Українською

Читати книгу - "Джозеф Антон"

479
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джозеф Антон" автора Ахмед Салман Рушді. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 218
Перейти на сторінку:
не порушуй даної дитині обіцянки, подумав він, а тоді його винахідливий розум додав ідіотське продовження, а хіба смерть автора не може стати вагомим виправданням?

З голови не виходили думки про всілякі вбивства.

П’ять років тому вони з Брюсом Четвіном подорожували по австралійському «червоному центрі» і в Еліс-Спринґсі помітили ґрафіті «БІЛА ЛЮДИНО, ЗДАВАЙСЯ, ТВОЄ МІСТО ОТОЧЕНЕ», тож він з натугою підійнявся на гору Аєрс-Рок, у той час як Брюс, що вихвалявся недавнім сходженням до базового табору на Евересті, рвонув уперед і вибіг на гору, ніби на якийсь пагорб; потім слухали, як місцеві мешканці розповідають байки про випадок з «дитям і дінґо[3]», перегодя поселилися у задрипаному мотелі «Інленд», де не давніше як торік сталася трагічна подія: тридцятишестирічному дальнобійнику на ймення Дуґлас Креб відмовили у випивці через те, що був уже п’яний, і дальнобійник затіяв сварку з барменом, а після того, як його таки виштовхали надвір, він заліз у кабіну, розігнав свою фуру — і на повній швидкості врізався у бар, убивши п’ятьох людей.

Креб давав свідчення в аліс-спринґському суді, тож вони пішли послухати. Водій був скромно вдягнений, з опущеними очима, говорив рівним низьким голосом. Наполягав, що не міг скоїти того вбивства, і коли його запитали, чому він настільки впевнений у цьому, то відповів, що сидить за кермом фур уже багато років і «доглядає за ними, наче вони його власні» (тут запанувала тиша, в якій учувалося невимовлене слово «діти»), тому наполовину розтрощена фура ніяк не могла стати наслідком його власного вчинку. Після почутого присяжні стали помітно жорсткішими, й усі зрозуміли, що його визнають винним. «Авжеж, — пробурмотів Брюс, — він каже цілковиту правду».

Той убивця цінив фуру більше за людське життя. П’ять років потому на його шляху також могли з’яви-тися люди, які б захотіли стратити письменника за його богохульні слова, і віра або ж особливе розуміння віри перетворилися б на автомобіль, котрий вони любили б більше за людське життя. До того ж, це його не перше богохульство, нагадав він собі. Їхнє з Брюсом сходження на Аєрс-Рок тепер також підпало б під заборону. Скеля, повернена власнику-аборигенові з її прадавньою назвою Улуру, перетворилася на священну гору, тож для скелелазів тепер зась на неї підійматися.

Повертаючись 1984 року з тієї австралійської поїздки, вже в літаку він почав розуміти, якими стануть «Сатанинські вірші».

Служба Божа в єпархіальному православному соборі святої Софії, побудованому й багато оздобленому 110 років тому в такий спосіб, аби нагадувати величний собор стародавньої Візантії, йшла дуже звучною і таємничою грецькою мовою. А ритуал був по-візантійському пишним. Ла-ла-ла Брюс Четвін, співали речитативом священики, ла-ла-ла Четвін ла-ла. Вони підводилися, вони сідали, вони вклякали, вони вставали, а тоді знову сідали. Повітря сповнилося смородом кадильного диму. Пригадав, як батько ще дитиною взяв його у Бомбеї на молебень на свято Ід уль-Фітр. Там на ідґа, себто на полі для моління, геть усе було арабським, усі багацько разів нахилялися чолами до землі, а тоді вставали з долонями попереду себе, наче з розгорнутими книжками, а ще багато бубоніли незнайомих слів мовою, якою він не розмовляв. «Роби так, як я», — сказав йому тато. Вони не були релігійною родиною і дуже рідко відвідували такі церемонії. Він ніколи не вчив молитов і не знав їхнього значення. Ця випадкова молитва з імітацією та мимовільною рутиною стала усією його релігійною наукою. Тому незрозуміла відправа у церкві на Москов-роуд викликала знайомі почуття. Вони з Маріан сиділи біля Мартіна Еміса[4] та його дружини Антонії Філліпс. «Щось аж переживаю за тебе», — сказав Мартін, обіймаючи його.

«Я і сам переживаю за себе», — відповів він. Ла Четвін ла Брюс ла. Романіст Пол Торо сидів на лаві позаду нього. «Боюся, Салмане, аби наступного тижня ми не прийшли вже тебе поминати», — сказав він.

Коли вони з Маріан тільки прибули на панахиду, то біля церкви стояло лишень кілька фотографів. Зазвичай письменники не принаджують натовпу папараці. Мірою того як тривала служба, всередину до церкви почали заходити журналісти. Одна незрозуміла релігія виконувала обов’язки господині дому для новини, витвореної незрозуміло-насильницьким нападом іншої релігії. Однією з найгірших сторін того, що сталося, — написав він пізніше, — було те, що незрозуміле стало зрозумілим, а неймовірне — ймовірним.

Закінчилася служба, й до нього почали протискуватися журналісти. Ґіллон, Маріан і Мартін намагалися не пропускати їх. Один настирливий сірий чолов’яга (сірий костюм, сіре волосся, сіре обличчя, сірий голос) таки протиснувся крізь натовп, тицьнув йому під ніс магнітофон і почав ставити дурні запитання.

— Даруйте, — відповів він. — Але я прийшов на панахиду по своєму другові. Не личить тут брати інтерв’ю.

— Ви не зрозуміли, — сказав сірий чолов’яга дещо спантеличено, — я з «Дейлі телеграф». Вони прислали мене сюди спеціально.

— Ґіллоне, мені потрібна твоя допомога, — сказав він.

Ґіллон нахилився зі своєї вражаючої висоти до репортера і промовив настійливо та ще й з неповторно величним акцентом:

— Пішов до сраки.

— Вам не слід так зі мною розмовляти, — сказав чоловік із «Дейлі телеграф». — Я навчався у приватній школі.

На тому комедія і закінчилася. Коли ж вийшов на Москов-роуд, то побачив, що вулиця аж кишить журналістами, які, немов ті трутні, що шукають матки, намагалися допхатися до нього, а фотографи вилазили один одному на спини, споруджуючи хиткі гірки, котрі потім разили очі спалахами. Стояв і кліпав очима, не знаючи куди податися і що робити.

Здавалося, шляхи для втечі відрізані. До авто, припаркованого за сотню ярдів нижче, не пробитися, бо всюди чатували люди з фотоапаратами і мікрофонами — люди, що навчалися у школах різного типу, а також ті, кого прислали спеціально. На порятунок прийшов друг з Бі-бі-сі Алан Єнтоб, телевізійний режисер, з яким він познайомився вісім років тому, коли Алан працював над «Ареною» — документальним фільмом про молодого письменника, який щойно опублікував добре прийнятий критикою роман «Опівнічні діти». Алан мав брата-близ-нюка, проте люди часто казали: «Салман схожий на тебе, ніби він твій брат-близнюк». Обидва не погоджувалися з такою думкою, та вона далі собі побутувала.

1 2 3 4 ... 218
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джозеф Антон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джозеф Антон"