Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Попереду у питанні підживлюваної нафтою і газом диктатури звісно стоїть Росія. Їй Рейчел Меддоу співає окрему нафтогазову осанну. «Прорив» починається з Росії і нею ж завершується. Але якщо у вступі йдеться про перші й поки що обережні спроби новообраного президента Путіна заповнити американський ринок дешевим російським бензином (і не лише бензином!), то наприкінці ми стаємо свідками того, як диктатор Путін за допомогою нафтогазових рублів намагається підірвати американську демократію, зокрема шляхом безпрецедентного втручання в американську президентську виборчу кампанію.

Між цими двома точками — безліч подій, рішень, злочинів. Чи то йдеться про знищення «ЮКОСа» й Ходорковського, чи про вбивство Нємцова, чи про анексію українського Криму, чи про розпалювання національної і релігійної ворожнечі у США. У жилах кожного із цих злочинів течуть російські нафта й газ.

Для Росії нафта й газ — це і її золотий запас, і її наркотик, і засіб міжнародного шантажу, і спосіб знищити планету. До того ж нафта й газ у Росії давно втратили статус звичайних енергоносіїв, перетворившись на містичну голку в яйці, в якій ховається смерть Кощія. Таке собі джерело, яким живиться путінське владне безсмертя.

«Прорив» Рейчел Меддоу — це засноване на фактах нагадування, що будь-яке джерело вичерпне. І що будь-яке джерело в разі потреби можна загатити. Якщо мислити стратегічно й діяти злагоджено. Власне, Україна на сторінках книжки постає як один із прикладів, коли проти непередбачуваного, підступного і, здавалося б, непереможного ворога об’єднується багато гравців. Про анексію Криму і про загарбання частини східноукраїнських областей авторка пише передусім як один із продуманих російських кроків на шляху до світового енергетичного панування. Українські землі багаті на природні ресурси, тому останнє, чого б хотілося Росії, так це отримати у себе під боком європейські, незалежні від російських нафти й газу, країни.

Схід України, як і її акваторія, багаті на природний газ, який завдяки сучасним технологіям можна видобувати легко й рентабельно. Росія анітрохи не зацікавлена у приході на українські землі міжнародних нафтогазових гравців. Так само, до речі, як і в іноземних інвестиціях в українську зелену енергетику. Натомість зацікавлена у поверненні України у своє імперське лоно, зокрема тих її земель, з надр яких можна викачати вуглеводні.

Утім захоплення українських земель зіграло з Росією злий жарт. Можливо, путінська нафтогазова промисловість і володіє одноосібно найбільшими покладами нафти й газу у світі. Однак на монополізованому російському нафтогазовому ринку відсутні сучасні технології видобутку корисних копалин. Висмоктавши ще дідівськими методами давні радянські родовища, Росія ХХІ століття опинилася в безвихідній ситуації: маючи що видобувати, не знає, як це видобути. На відміну від Америки і Європи, нафтовидобувники яких успішно застосовують передові технології.

Порушенням кордонів суверенної України Росія сама себе загнала у пастку: ЄС і США, можливо, й не ув’язалися у збройне кровопролиття, але видобули на-гора не менш потужні за грубу силу методи приборкання норовливих — санкції.

Санкції не можна недооцінювати, адже саме вони перекрили Росії доступ до передових нафтогазових розробок і обладнання, необхідного для видобутку нафти, наприклад, у тій же російській Арктиці. Нафти в тамтешніх краях не бракує, але ось дістатися до неї без американських і європейських розробок росіяни не можуть. Немає нафти — немає грошей. Бо за увесь пострадянський період Росія так і не спромоглася диверсифікувати свою економіку. Тож коло замкнулося. Російський ведмідь уже може починати смоктати свою лапу. Дива не буде.

Рейчел Меддоу однозначна у своїх оцінках і прогнозах: нафтогазова промисловість у всьому світі — гравець потужний і небезпечний. Споконвіку видобуток вуглеводнів був брутальною роботою, яка вимагала м’язів, хитрощів, винахідливості, наполегливості, завзятості, грубої сили й нахрапу. І хоча сучасні нафтогазові корпорації живуть у бездоганно чистих скляних хмарочосах, не варто забувати, що змінилася лише оболонка бізнесу. Його єство, як і мета, лишилися незмінними: качати якомога більше грошей з-під землі, при цьому максимально мінімізуючи витрати й максимально збільшуючи прибутки. А прориви нафтопроводів, аварії танкерів, вибухи бурових платформ, техногенні землетруси — побічний ефект, з яким галузь боротися не навчена. Вона й досі в критичних випадках поводиться, як мала дитина: ми нашкодили, але відповідати не будемо, бо не знаємо як.

Саме тому авторка переконує: якщо людство хоче зберегти цілісними й неушкодженими не лише суспільні інститути й цінності, на які зазіхають вигодувані нафтовими грішми диктатори, але й планету Земля, нафта й газ мають перебувати під суворим контролем демократичних урядів. Найкращі віжки для нафтогазових магнатів — суворе законодавство. Демократія в жодному разі не повинна йти на поступки і давати нафті й газу волю, бо це призведе до незворотних наслідків.

Якщо говорити про сьогодення, то найближчим часом нас попереду чекає прорив. Але чи прорве авторитарний нафтогазовий гнійник, наслідки якого ще довго прийдеться розчищати, чи відбудеться прорив як стрімкий і рішучий крок назустріч світлому, необтяженому гегемонією викопних ресурсів енергетичному майбутньому — питання поки що відкрите.

І завтрашня наша відповідь на нього залежить від ухвалених нами сьогодні рішень.

Олег Пономар,

політичний аналітик,

письменник, громадський діяч

Ботам і тролям, усім вам, з любов’ю

ВСТУП

У сюрреалістичному пейзажі

Навіть подумати про таке було занадто немислимо, занадто фантастично, не те щоб у таке повірити; це скидалося на грандіозне безглуздя навіть у випадку грандіозного відкриття. Під час перебування в країні з візитом глава держави, на осінь 2003 року один із найвпливовіших лідерів планети, оголосив про наміри особисто благословити крихітний новий бізнес за франшизою на затхлих задвірках 24-ї Західної стріт і Десятої авеню на Манхеттені.

Триденний візит світового правителя до Нью-Йорка, куди він заскочив, прямуючи на особисту зустріч на найвищому рівні з Джорджем Бушем-молодшим в американській президентській резиденції в Кемп-Девіді, був у розпалі. Останні кілька днів у Нью-Йорку він провів у величних цитаделях влади, грошей і значущості; приватно зустрівся в особистих апартаментах готелю «Валдорф Асторія» з президентом Франції та канцлером Німеччини; виголосив багатьма очікуване звернення до Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй; втамував серйозну допитливість науковців провідного університету міста щодо переваг і небезпек демократії; схилив голову в молитві разом із релігійними лідерами, чиїх братів по вірі роки тому зробила вигнанцями їхня спільна батьківщина; поклав букет червоних гвоздик до тимчасового меморіалу трьохсот сорока трьом нью-йоркським пожежникам, які за два роки до того