Читати книгу - "Спадщина , Галина Балаган"

- Ні! – Надя схопилася зі стільця – Ні! Я нічого не оформлятиму! Я відмовляюся від заповіту! Де підписати?

- Голубонько, заспокойтеся, не треба так нервувати і поспішати з висновками, - спробував заспокоїти жінку нотаріус, - дозвольте мені закінчити процедуру.

Поправив окуляри, знову підняв палець і витримав паузу.- За умови оформлення опікунства, до Смирнової Надії переходять права власності на сімейні коштовності згідно зі списком.

- Господи, які коштовності? – тихо спитала Надя.

– Ось. Прошу. Ознайомтеся. – бланк заповіту з вензелями та гербом ліг перед нею на стіл.

Погано розуміючи те, що відбувається, Надія зробила спробу вчитатися в цей чортовий папір.

Схоже, що при описі та оцінці цих скарбів, ювеліру довелося неабияк попітніти.

Сережки з сапфірами, смарагдами, брошки та каблучки з діамантами, рубіновий браслет, царські гроші та ще пунктів десять детального опису.

- Що це все означає? – звела очі на Соломоновича.

- Зараз спробую пояснити, - заметушився душоприказник Ади Марківни. – Бачите, голубонько, яка справа. Ця юна особа, - показав рукою на дівчинку, - певною мірою ваша родичка. Можна навіть сказати – близька родичка.

Позашлюбна дочка вашого покійного старшого брата. Не сумнівайтесь! – випередив Надіне питання, - Адочка Марківна зробила генетичну експертизу, яка підтвердила 99,9% біологічної спорідненості.

- А мені це все навіщо? – Маючи аналітичний склад розуму, Надя не могла скласти зараз в думці двічі по два. Їй здавалося, що в цю хвилину руйнується все її життя, яке вона збирала по крихтах. Її кар'єра в престижній компанії, регулярні заняття спортом, відвідування музичних салонів, weekend з подругами і навіть життя її маленького шпіца, цієї хмаринки на ніжках, йде під укіс. Вона була не те щоб ідейна чайлдфрі, просто не бачила в дітях сенсу. Крім роздратування, ці різновікові особи в неї нічого не викликали.Надії знадобилося хвилин п'ять для повернення до усвідомленості та аналізу ситуації.

– Так! – Припечатала долоню до столу, - Залишимо все як є. Я завтра вилітаю в Нью-Йорк і забуду про цю історію.

- Будь ласка, голубонько, нічого у вас не вийде. – єхидно примружив очі за товстими лінзами Юрій Соломонович. – Це була остання воля покійної. Невже ви не здійсните останнє бажання вашої коханої бабусі? І кому накажете віддати коштовності? Ви, спочатку, вступіть у спадок згідно із законом, а потім уже приймайте рішення.

- Твою матір! – вирвалося у Наді мимо волі давно забута лайка, чим викликала у підлітка пожвавлення на обличчі. До цього моменту Варвара сиділа абсолютно безучасно.

- От і добре! – резюмував дідусь, - тепер залишилося останнє, неприємне питання. Варваро, розкажіть, будь ласка.

- Та що тут розповідати. – відкинула синє пасмо з чола, - Бабуся хотіла мені про схованку розповісти і не встигла.

- Що ж тепер виходить? – Надя швидким кроком перетинала вулицю та розмовляла вголос. – Що я маю? А маю я головний біль, квартиру, міфічні коштовності та нахабну племінницю. До речі, - жінка різко розвернулась до дівчинки, що тупцювала поруч на копитоподібній платформі, - а де твоя мати?

- Ми з мамою жили вдвох, а потім вона почала сильно хворіти і коли зрозуміла, що вмирає, знайшла Аду Марківну. – на одному диханні видала новоявлена племінниця. – Я вже три роки у дитбудинку живу. Бабуся хотіла оформити опіку, але їй не дали. Сказали – стара.

- Вибач, адже я не знала нічого про тебе. – Надя зупинилася і пильно подивилася на Варю.

- Та гаразд. Бабуся казала, що ти з дивностями. Тьотя Надь, та ти не парься. Знайдемо це золото-діаманти, поділимо і я звалю.

- Куди ти звалиш? Тобі тринадцять років! О Господи! – Майже простогнала.

У квартирі затіяли прибирання.

- Давай приберемося, може і знайдемо чогось, - запропонувала Надя. – А ти бачила ці коштовності?

- Ну, бабуся показувала іноді то каблучку, то сережки. Казки всілякі розповідала. Як із подружкою золото ховали. Я думала це так, біжутерія просто. А нещодавно сказала, що покаже схованку. Але вона почала замовлятись часто я і не повірила. Думала – марить.

- Гаразд. Розберемося…

Квартиру генералили до вечора. Зрозуміло – ніякої схованки не виявили. Надя відправила спати Варю до своєї кімнати. Втомлена і якась спустошена після всіх подій, дістала заповітну пляшку з буфета і розташувалася в бабусиному кріслі.

Потрібно побудувати алгоритм дій. Елексир творив дива і підкидав правильні мислеформи. Спливла у пам'яті картина: початок 90-х, батьки без зарплати у своєму НДІ, вона, школярка молодших класів, канючить у батьків якусь дрібничку. Тато нервово ходить по кімнаті і зривається на крик:

– Немає у нас грошей зараз! Доросла дівчинка, могла б і не потурати своїм примхам!

- Олександре! – Вступає мама. – Вона ж дитина!

Бабуся веде тата на кухню і шепочеться з ним. Надя вдає, що дуже хоче пити. Причому багато і маленькими ковтками.Це так цікаво підслуховувати про що говорять дорослі!

– Давай продамо царські червонці, – пропонує бабуся.

- Ти що? Хочеш, щоб мене, кандидата наук, посадили за ґрати? – нервує тато.

Значить таки правда…

Наступного дня у Варвари піднялася температура. Точніше, злетіла до позначки 39,2 і зупинилася. Ні дешевий аспірин, ні дорогі американські препарати не могли загасити цю пожежу. Надя запанікувала.

- Де я так нагрішила? Навіщо мені це все? – вона металася між кухнею та кімнатою, намагаючись полегшити стан дитини. Компреси на голову, примочки на потилицю, обтирання, морс – все, що пам'ятала зі свого дитинства. Як лікувала її мама.

- Тьоть Надь, не переживай ти так. У нас у дитбудинку, коли захворієш, закривають в ізоляторі і крім пігулок тільки несмачний суп приносять та несолодкий чай. І всі одужують.

Надія тремтячими руками викликала швидку. Така паніка в неї була тільки одного разу – коли її шпіц Чері проковтнув крихітну жабку біля ставка.