Читати книгу - "Той, хто чує дорогу., Янина Кап (Зоя Маг)"

Максим** 

Повітря було важке, ніби місто ще не прокинулося. Київ затягнуло легким серпанком, і Поділ пахнув вологою цеглою й кавовою гущею. Бруківка під колесами мого мотоцикла м’яко перекочувалася, немов попереджала: 

— Обережніше, хлопче. Тут пам’ятають усе. 

Я пригальмував біля старої брами техстанції *"Зелений Світлофор"*. Її метал скрипнув у відповідь, холодний на дотик, трохи втомлений. 

— І знову пізно, — пробурчала вона, розчахнувшись навстіж. 

Всередині зустріла тиша. Холодна й густа, як олива. Високі стіни з червоної цегли мовчали, за якими колись вирували плани, а тепер лишився тільки гул двигунів і дзижчання інструментів. У повітрі висів запах машинного масла, металевої стружки й кави. 

Я провів рукою по гладкій поверхні верстата, де лежали ключі, розкидані ніби випадково. Насправді кожен інструмент мав своє місце. Тут усе було як на дорозі: порядок і чіткі правила. 

*На столі стояв стаканчик кави.* 

Коричнева кришка, біла пінка під обідком. Сердечко. Маленьке й незграбне. 

Я провів пальцем по теплому картону. 

— Це знак? — спитав я у тиші. 

На полиці під вікном стояв старий шолом. Він мовчав. Але я знав: одягну його — і все стане зрозуміло. 

*Знаки мають бути офіційними.* 

---

**Катя** 

Дощ не розпочався, але небо вже провисло сірими хмарами. Холодні потоки повітря гуляли вулицями Сагайдачного, ворушили моє волосся, тягли за полу плаща. 

Кав’ярня пахла корицею й свіжоспеченим хлібом. Я знову стояла за прилавком, обережно малюючи сердечко на кришці стаканчика. 

— Він знову не помітить, — зітхнула скрипуча вивіска над головою. 

— Зате каву вип’є, — всміхнулась я. 

*Я бачила, як він проїжджає повз. Холодний. Зосереджений. Наче в іншому світі.* 

Він не бачить, як я дивлюся йому вслід. Не помічає, як я кожного разу залишаю трохи більше цукру в його каві. 

*Може, це і є його знак? Не помічати мене?* 

---

**Максим** 

Руки пахнуть металом. Пальці трохи подряпані, під нігтями чорна тінь мастила. Я сидів на стільці в кутку майстерні, втупившись у недороблений мотоцикл. 

Він мовчав. Як і я. 

*Колись батько почав його збирати. Не закінчив.* 

Я вловив відлуння старих слів: 

— Завжди дивись уперед, Максиме. Знаки не обманюють. Люди — можуть. 

Візор шолома відблискував у тьмяному світлі. Я потягнувся до нього, відчуваючи знайому прохолоду. 

Надворі загуркотів грім. 

— Поїхали, — шепочу я. 

---

**Північний міст** 

Вітер гуляв між опорами. Холодний, невидимий, але впертий. 

— Він знову летить, — скрипнув метал. 

Дніпро шумів унизу, байдуже спостерігаючи. 

— Йому не спинитись, — відповіла далека Троєщина, викидаючи потоки диму з заводських труб. 

Максим мчав уперед. Шолом щільно сидів на голові, думки зібрані, ніби карта маршруту. 

*Зелений. Їдь.* 

*Жовтий. Готуйся.* 

*Червоний. Стій.* 

А от її погляд? Її усмішка? Це який знак? 

Я не знав. 

---

**Катя** 

Дощ почався тихо, ніби крадькома. Краплі стікали вікном кав’ярні, розмиваючи вогники ліхтарів. 

Я сиділа за столиком, граючись ложечкою в недопитій каві. 

*Може, й досить?* 

*Може, час перестати чекати знаків і просто діяти?* 

Я різко встала. 

— Пакуй каву на виніс, Ліно. Я йду. 

Вулиці Києва тягнулися переді мною, мокрі й блискучі, ніби чекали кроків. 

І я зробила крок. 

---

**Максим** 

Вітер бив у груди, розриваючи тишу. Місто тихо спостерігало. 

І лише одна думка билася в голові: 

*Треба зупинитись.* 

Але я не міг.