Читати книгу - "День, що навчив мене жити"

– Ти тепер смакуєш тістечками на сніданок?

– Це моя нова дієта: трішки цукру вранці для розгону, але впродовж решти дня зась.

– Нехай буде тістечко.

Майкл жестом покликав офіціанта й зробив замовлення.

Серед трьох партнерів Майкл найкраще давав раду усім тонкощам професії, Джонатан частенько відчував певне захоплення щодо нього. Він заздрив легкості, з якою Майклу вдавалося налаштувати клієнта в сприятливому дусі, щоб той дався себе переконати. Супроводжуючи його з метою залучення нових клієнтів серед торговців, Джонатан спостерігав неймовірні сцени, коли Майклу вдавалося переконати потенційного клієнта-впертюха. Віддавши багато часу вивченню й засвоєнню методів продажу, Джонатан досить пристойно давав собі раду, але йому доводилося докладати чимало зусиль там, де Майкл майстерно користався своїм умінням і застосовував усі методи, переконуючи клієнтів підписати нові угоди чи нові варіанти, розширити ще більше їхню протекцію, ті не раз, самі того не розуміючи, покривали той самий ризик… У цій царині, ділився Майкл із партнерами, панівною емоцією стає страх – найголовніший союзник радника. Він зароджується в очах торговця, варто лише нагадати про крах, крадіжку чи тяжбу. Спершу незначний, той із самого початку підступно проникає у меандри його свідомості і стає визначальним при ухваленні ним рішення. Що ж тоді важить пропонований щорічний внесок порівняно з вартістю нещасного випадку чи судового процесу, розпочатого розгніваним споживачем? Чим похмуріші перспективи, тим менш дорогим видається страхування…

Джонатан належав до людей чесних і, траплялося, його інколи охоплювало почуття провини. Але всі його конкуренти застосовували ці методи, й одноосібна відмова від них поставила б його у невигідне становище. Такі правила панують у цьому безсердечному світі, казав він собі. Ліпше їх прийняти й намагатися вийти сухим з води, якщо не хочеш приєднатися до виключених із суспільства.

– Знаєш, останнім часом я багато думав про твою ситуацію, – сказав Майкл.

– Мою ситуацію?

Майкл чемно кивнув. Його погляд так і світився співпереживанням.

– Чим більше я за вами спостерігаю, тим більше кажу собі, що працювати день у день зі своєю колишньою для тебе просто пекло.

Захоплений зненацька, Джонатан безмовно дивився на свого партнера.

– Ви взаємно завдаєте одне одному болю. Це нерозумно.

Джонатан так і сидів приголомшений.

– Далі так тривати не може.

Джонатан опустив очі. Майкл дивився на нього майже ніжно.

– Тож ліпше йти на випередження…

Він проковтнув шматочок carrot cake.

– Я багато розмірковував, розглядав цю проблему з різних боків і зрештою хочу зробити тобі пропозицію.

– Пропозицію?

– Так.

Джонатан мовчав.

– Так от: не треба відповідати одразу, маєш час для обдумування.

Джонатан уважно дивився на нього.

– Я готовий докласти зусиль, щоб викупити твою частку, якщо ти хочеш піти.

– Мою частку… агентства?

– Авжеж, не частку тістечка.

Джонатану наче заціпило. Йому ніколи не спадало на думку покинути фірму, яку вони створили разом. Він вклав у неї стільки душі й серця, що вона стала… наче часткою його самого. Відчув, як йому скрутило живіт. Покинути фірму – все одно, що відрізати головний елемент його життя. Доведеться починати з нуля. Знову все вибудовувати…

Всередині кав’ярні на екрані закріпленого на стіні телевізора мигтіли фото Остіна Фішера, тенісиста-чемпіона, який нагромаджував трофеї. От і зараз, вигравши кілька тижнів тому Вімблдон, він вийде на корти Флашинґ Мідоу серед найбільших фаворитів для участі в US Open.

Джонатан замислено споглядав фото. Продати свою частку Майклові означає також відмовитися від своєї таємної мрії перевершити його, щоб своєю чергою стати тим, хто досягає найкращих комерційних результатів.

– Доведеться взяти позику, – вів далі Майкл. – Буде важкувато, але для нас трьох, напевно, так буде краще.

– Усім привіт!

Анжела зайняла місце за столиком і шумно зітхнула, демонструючи відчай, однак зберігаючи усмішку на вустах. Джонатан знав її напам’ять.

– Як справи? – усміхнувся Майкл.

– Твоя донька відмовилася чистити зуби, – повідомила вона, виставивши вперте підборіддя в напрямку Джонатана. – Я, звісно, не поступилася. Боротьба тривала десять хвилин… У результаті – зачинені двері школи. Їй довелося дзвонити сторожеві, за що дістала на горіхи. Тим гірше для неї.

– Кава лунго, як завжди? – уточнив Майкл, зберігаючи усмішку.

– Ні, подвійну, – відповіла Анжела, знову зітхнувши.

Майкл зробив замовлення. Анжела глянула на Джонатана з кислою посмішкою.

– У тебе такий спокійний вигляд. Невимушений…

Він не зреагував. Вона занурила пальці у своє каштанове волосся, яке пестило їй плечі.

– Ти докоряв мені за те, що я більше часу приділяю своїм рослинам, ніж доньці, але…

– Я ніколи нічого подібного не говорив, – заперечив Джонатан тоном, у якому вже відчувалася приреченість.

– Але ж ти розумієш, що мої рослини не падають в істериці на землю й не верещать.

Джонатан стримано усміхнувся й допив каву. Не промовивши й слова. Вони вже три місяці розлучені, але вона, як і раніше, лізе до нього з докорами. Як не дивно, він раптом відчув, що це йому подобається. Це створює відчуття, що хай там що, а їхні відносини тривають далі. Він раптом усвідомив те, в чому ніколи собі не зізнавався: в глибині його єства жевріла надія знову бути разом.

Продаж своєї частки Майклу цю надію в нього відібрав би, розірвавши останній щоденний зв’язок з Анжелою.

Покинувши своїх партнерів на терасі, він рушив на першу зустріч. Список потенційних клієнтів був довгим. На нього чекав важкий день, однак перед ним вихідні. Досить часу, щоб відпочити.

Звідки міг він здогадуватися, що двома днями пізніше його життя назавжди різко зміниться.

~ 2 ~

Обличчя, яке видно в профіль, злегка напружене. Він встає, швидко прощається, потім повертається спиною і йде геть.

Потужний збільшувач «Нікона» простежив за Джонатаном, доки він не покинув терасу. Силует розмився. Райян вимкнув камеру, підвівся й через чорні тюлеві занавіски на вікні, що на третьому поверсі його будинку з протилежного боку площі, подивився вслід юнакові, що віддалявся.

– Жодного сенсу в заході на друге коло, він дозволяє наступати собі на п’ятки без жодного слова… Радше дивакуватий, та насправді жодного польоту. Скажімо… заледве 10 пунктів із 20, – промимрив він собі в бороду.

Райян витер вологі долоні об джинси і потягнув край футболки, щоб витерти спітніле чоло. Чорне не брудниться, в цьому його перевага.

Перебігаючи поглядом по терасі, він зауважив двох елегантних жіночок. Одну з них він знав, бо двічі чи тричі її фільмував, хоч і безуспішно. Тож навів на них свою камеру, під’єднану до ультраспрямованої параболічної мікроантени. Знову надів навушники, і голоси жінок залунали дивовижно чітко. Райян не